Винниченко-драматург

1. Винниченко-драматург

2. Винниченко Володимир Кирилович ВолодимирВинниченко народився 26 липня 1880 року в містіЄлизаветград у селянськійродині. У народнійшколіВолодимирзвернув на себе увагусвоїмиздібностями, і через те, вчителькапереконалабатьків, щобпродовжилиосвітудитини. Незважаючи на тяжкематеріальне становище родини, по закінченнішколиВолодимиравіддано до Єлизаветградської гімназії.Йогоукраїнськавимова, бідна одежа та іншіознакипролетарськогопоходженнявикликаливорожість в учнівгімназії. Такеставленнявпершевикликало у малого Володимирасвідомість того, що на світі не всі люди рівні, щосвітподілений на біднихібагатих.

3. Усвідомленнясвого становища не пригнітило малого, алевикликало в нього протест та дієвуреакцію: бійкизучнями, розбивання шибок у вчителів. Протестипротисоціальної та національноїнерівності заклали основийогореволюційності на все життя. У старших класахгімназіївін взяв участь у революційнійорганізації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодомйоговідрахувализгімназії. У 1901 роцівін вступив на юридичний факультет Київського університетуі того ж року створив таємнустудентськуреволюційнуорганізацію, яка звалась «Студентською громадою». Вступив до Революційної українськоїпартії (РУП), яка з 1905 року стала називатисяУкраїнськоюсоціал-демократичноюробітничоюпартією (УСДРП). За їїдорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу середробітниківКиєва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року бувзаарештований, виключенийзуніверситетуйув'язнений до одиночноїкамери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідкийомузгодомвдалосявтекти. Незабаромновийарешт, дисциплінарнийбатальйон. Але вінзновувтікі нелегально відбув у еміграцію. Післячерговогоарештуйув'язненняіззагрозоюдовічної каторги Винниченку, за допомогоютоваришів, вдалосявирватисяз рук царської охранки. Не ризикуючидалі, вінемігрував. За кордоном разом із М. Грушевськимвидаєчасопис «Промінь». Та на початку Першої світовоївійни Винниченко повернувся до Росіїі жив до 1917 р. під чужим ім'ямпереважно в Москві, займаючисьлітературноюдіяльністю. Одразупісля Лютневої революції Винниченко переїхав в Українуівзявся до активноїполітичноїроботи. Став членом Центральної Ради. Згодом 15 червняочолив Генеральний секретаріаті став генеральним секретарем внутрішніх справ. Він автор майжевсіх декларацій ізаконодавчихактів УНР. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалилаконституцію УНР. Згодом через виникненняпротиріч Винниченко вийшовіз уряду. Однак уже менше, ніж через місяцьвінзновуйогоочолив. Впродовжостанніх 25 роківсвогожиття Винниченко прожив у французькомумістечкуМужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займавсялітературноютворчістюіживописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інститутілітературиім. Т. Шевченка НАН України. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькомумістіМужен.

4. Винниченко-драматург усвiдомлював, щоукраïнський театр треба європеïзуватинадатийомуфiлософськоïглибини, гостротиморально-етичнихколiзiй, динамiзуватидiю. Наскiлькицевдалося, свiдчить той факт, щойогоп'єсипосiлипровiднемiсце в репертуарах "Молодого театру" Леся Курбаса, стацiонарногоукраïнського театру М. Садовського та драматичного театру iм. I.Я. Франка. Твори драматурга булипопулярними не лише в тогочаснiйУкраïнi, алей за ïï межами. Вiдомийлiтературознавець Г. Косткжзазначав, щозособливимуспiхом у краïнахзахiдноïЄвропийшлидрамиВинниченка "Чорна Пантера i БiлийВедмiдь", "Закон", "Брехня". ïхня тематика, як i тематика iншихтворiвписьменника i драматурга, булацiлкомтрадицiйноюдослiдження люд ськоïособистостi, морально-психологiчневипробовуваннявнутрiшнiх сил людини в боротьбi за утвердженнясвого "я". Але iнтерпретацiяцих тем i морально-етичнiпроблеми, щопоставализтворiвВинниченка, були новаторством в украïнськiйлiтературi початку XX столiття. Драматургiя Винниченка вирiзняється гостротою проблем, глибиною психологiчних екскурсiв, вiдсутнiстюшаблонностi, образним мисленням, неореалiстичними тенденцiями, модерном, символiзмом, "новими горизонтами" i "обрiями", з яких глядач має змогу проникати в глибини свiту пiдсвiдомостi. Дiйсно, Володимир Винниченко займає виняткове мiсце в украïнськiй лiтературi i, особливо, в iсторiï украïнськоï драматургiï, украïнського модерного театру. Кожнап'єсаВолодимираВинниченкаприховує в собi загадку, яку неможливорозгадати, "розшифрувати код" до кiнця. Тому в кожного, хтовсерйоззамислиться над суттюп'єсВинниченка, виникневласнесприйняттяïх.Нинi Винниченко широко йглибоко входить у культурнесьогоденнянезалежноïУкраïни. Його твори пробуджуютьнацiональнусвiдомiсть. Полiтик, письменник, художник, вiнщемаєрозкритисярiдномународовiрiзнобарвними гранями свого вели кого таланту. Винниченко і театр

5. Як драматург Володимир Винниченко працювавневтомно (понад 20 п’єс за 23 роки творчості), звертаючись до нових тем і проблем, не освоєнихщеукраїнським театром, з’ясовуючиїх новою драматургічноюмовою. Вжез 1909 року п’єсиВинниченкабули у репертуаріукраїнськихіросійськихтеатрів, а згодом “Чорна Пантера іБілийВедмідь”, “Брехня”, “Гріх”, довгий час не сходили зісцениБерліна, Дрездена, Лейпцига, Рима. А на батьківщиніписьменниказусьоготворчогодоробкусамедраматургіянайбільшезазнавала критики: відзахопленняігордості, “що в особіВинниченка ми, українці, виходимо на світову арену”, до повногозапереченняролійогомодерно-психологічноїдрами у формуванні нового українського театру. Однівідчували, щоп’єсиВинниченка “відкривали ХХ вік” українськоїдраматургії, а іншівбачали у цих же п’єсахлише “копирсання у психіці”. ДрамиВолодимираВинниченка – цестихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль істатевіпроблеми, честь ізрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межідозволеного. Керуючисьсвоїмвідомим принципом “чесностіз собою”, як ізнаменитимвисловомШопенгауера: “Філософові, якіпоетові, мораль не повинна закриватиправди”, Винниченко піднімаєзавісу, проникає у найпотаємнішісховипсихологіїі проводить експерименти на людськійдуші. Героємйогоп’єсстаєновийсуспільний тип інтелігента, тлодії – двадцятестоліття, зйогосоціальнимиконфліктамиіморальнимипротиріччями. Пошуки “правдижиття” і “новоїморалі” не єновацією, це норма для творівбудь-якогоєвропейськогописьменника.

6. Героїтвору – художник КорнійКаневич (БілийВедмідь), його невелика родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовляібогемнеоточенняїх – “митці, їхнікоханкиймоделі”, - як сказано у ремарці. ТалановитиймитецьКаневич не утвердив себе покищеналежним чином; полотно, яке повиннезасвідчитийого талант, щенестворене; тожіживе родина за кордоном, в Парижі, займаючивеликеательє, де батькопише картину для осінньогопаризького Салону. Сім’яберебезпосередню участь у творчомупроцесі: Рита змалим Лесиком позує для полотна “Мадонна знемовлям” Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтвоймитцівпочинаєвжезпершоїдіїзвучатитривожна нота: Лесик захворів, вся працяКорніяпідпитанням. Безтактнагрубість, небажанняперейнятисяінтересамийпочуттямичоловіка, вколоти чиударитиякнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуютьсявболіванням за здоров’ядитини; все цериситієїсамої породи, яка бересвій початок відзнаменитихСолох, ПалажокіПарасок; можнасказати, рисипевногонаціонального типу. А чоговартесварливевимагання грошей на лікисаме в той момент, коли чоловіквзявся за пензель! І все це – зовсім не віднелюбові до Корнія, скорішенавпаки: цезрозуміле, хочайбрутальновираженебажаннязосередити всю йогоувагуйпочуття на собі, підігрітиїх, довести до кипіння… “Чорна Пантера іБілийВедмідь”

7. Конфліктміжподружжямзагострюєтьсяідедалінабираєщебільшпотворних рис – у ньомуборотьбасамолюбстваі воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорсткайнищівнавійна, у виріякоїгинеідитина, іхудожній шедевр батька, ісамежиттяподружжя – все. НедаремноКорній у ційборотьбіпоступововтрачаєдовіру до дружини, доїїзастереженьісприймаєїхлише як прояви самолюбствайегоїзму; втрачаєрозумніорієнтири в життіі Рита, яка робить немало злихдурниць. Врештіусяїїетикащодочоловікавиливається у бажаннявчинитийому на зло. Злісно, егоїстично, потворно вони змагаютьсяоднез одним навіть над трупом дитини, втрачаючиреальневідчуття того, щовідбувається; Рита, щоб не роз’єднавсяїхтріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а ййого, більше того – знищуєйого картину. У п’єсіперемагають не теорії, а знову ж таки природа (природніпочуттялюбові до родини, додитини – циходвічнихжиттєвих основ). НавітьМистецтво – справжнє, великеМистецтво – не можеіснувати в полярному холодісебелюбства, без тепла, без сув’язірідних душ.

8. У ній автор порушуєморально-філософську та етичнупроблеми.Центральнапостать у п’єсі – Наталя Павлівна. Вона вирішуєдилему як заспокоїти свою совість, своєбунтівненевдоволене “я” інтелігентноїлюдиниівиправдатися перед коханцем, щобзатриматийого при собі. Для цього вона йде на компромісзсовістюі творить низку брехні. “Щоєістина? –каже вона. – Істинаєпостарілабрехня, всякабрехнябуваєістиною”. Вона впевнена, що “людям зовсім не треба правдичибрехні, їмтребащастя… покою. Коли брехняможецедати, слава брехні”. В ційп'єсівражаємайстерністьВинниченка - психолога. Вінпереконливо правдиво вмонтовуєповедінкуНаталіПавлівни. “Брехня” (1910)

9. Головна героïня Ї революцiонерка Марiя Ляшкiвська вважає, що в сучасному ïй свiтi нема такого поняття, як "грiх", що це пережитки "старого свiту". Але протягом твору вона змушена змiнити свою думку. "Маленький грiх" зрада товаришiв-революцiонерiв заради благородноï мети Ї порятунку з ув'язнення коханого чоловiка призводить до несподiваних для неïнаслiдкiв: Марiя потрапляє в залежнiсть до слiдчого, бо, боячись викриття, змушена викону вати всi його бажання, видавати по одному своïх товаришiв, об манюватидрузiв i самого коханого, якi розшукують зрадника. Усе цепризводить до трагiчноïрозв'язки: доведена до вiдчаю, усвiдомлюючи, щокоханийIван не зрозумiєïïзради i не пробачитьïй, Марiянакладає на себе руки, таким чином вдавшись до одного знайстрашнiшиххристиянськихгрiхiв. Отже, протягомтвору ми маємоможливiстьпростежити весь "шлях" духовного руйнуванняособистостi, замислитись над морально-фiлософськими про блемамидрами, ïхактуальнiстю для сьогодення. "Грiх"