Eternal wisdom

1. Афоризми давніхукраїнських мислителів ХI – поч. ХIХст.

3. Афоризми давніхукраїнських мислителів ХI – поч. ХIХст. Вибрав і впорядкував, написав вступну статтю тапримітки ВАЛЕРІЙШЕВЧУК КИЇВ ТОВ «Видавництво “Кліо”» 2019

4. УДК 821.161.2-84“11/19” М89 Афоризми є особливим, глибоко закоріненим у часі, літературним жанром, який втілює багатовіковий досвід пізнання світу та людини у стислій лаконічнійформі. Пропонована книжка — це унікальне, найповніше зібранняавторськихафоризмів, що творились українськими мислителями упродовж XІ – поч. XIX століть.Цевидання, по суті, є книгою духовно-інтелектуального буття українського народу завісімстоліть. Зібрані під однією обкладинкою концентровані думки давніх українськихлюбомуд- рів виразно свідчать про багатство та розмаїття культурної спадщини українського на- роду, глибокі джерела українського інтелектуалізму та його багатовікову залученість у загальноєвропейськийконтекст. Ці розмисли про світ та людину — її свободи, віру, ідентичність — відіграють важ- ливу роль в усвідомленні українцями своїх духовних вартостей, історичної пам’яті та формуванні модерного співжиття зісвітом. Для широкого читацькогозагалу. Видання підготовлено запідтримки Українського культурногофонду. Позиція Українського культурногофонду може не збігатись з думкою автора © Шевчук В. О., упорядкування, вступна стаття, примітки,2019 © Михайличенко Н. В., художнє оформлення, 2019 © ТОВ «Видавництво “Кліо”»,2019 ISBN978-617-7023-96-7

5. ЗМІСТ Світ, розглянений почастинах (Про жанр афоризму в давній українській літературі) ...........................19 Розділ перший АФОРИЗМИ XI–XVст. ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ (?–1054 або1088) З твору «ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .67 ЛУКА ЖИДЯТА(?–1059) З твору «ПОВЧАННЯ ДО БРАТІЇ»..........................................67 ТОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ (бл.1036–1074) З ПОСЛАНЬ .............................................................68 ІВАНГРІШНИЙ Із «ЗБІРНИКА СВЯТОСЛАВА», 1076 р. ....................................68 ДАНИЛОЗАТОЧНИК Із твору «СЛОВО», кін. XII – поч XIII ст. ....................................75 ВОЛОДИМИРМОНОМАХ Із твору «ПОВЧАННЯ», 1117 р. ............................................ 78 КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ (1130 – бл.1188) З твору «КИРИЛА-ЧЕНЦЯ ПРО ЛЮДИНУ І ТІЛО» .........................80 АНОНІМ Афоризми із книги «БДЖОЛА» ............................................81 АНОНІМ Із твору «СЛОВО ПРО КНЯЗІВ», 2-га пол. XII ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .84 СЕРАПІОН(?–1275) Із твору «ПОВЧАННЯ», 2-га пол. XIII ст. ...................................84 АНОНІМ Із твору «ПОХВАЛА КНЯЗЮ ВІТОВТУ», 1428 р. ............................85 5

6. ІОАН З твору «ПОСОЛЬСТВО ДО ПАПИ РИМСЬКОГО СІКСТА ІV», 1476 р. ......86 ЮРІЙДРОГОБИЧ Із твору «ПРОГНОСТИЧНА ОЦІНКА», Рим, 1483 р. ........................86 Розділ другий АФОРИЗМИ XVI ст. ПАВЛО РУСИН ІЗКРОСНА Із твору «ПІСНІ», 1509 р. ..................................................89 АНОНІМ Із поеми «Битва під Оршею», 1515 р. ........................................90 ГЕОРГІЙ (ГРИГОРІЙ)ТИЧИНСЬКИЙ-РУТЕНЕЦЬ Із твору «ЕЛЕГІЯКІОН» ...................................................91 СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ-РУТЕНЕЦЬ (РУСИН) Із «НАПУЧЕННЯ ПОЛЬСЬКОМУКОРОЛЕВІ СИГИЗМУНДУ-АВГУСТУ» .............................................91 Із «ПРОМОВИ У СПРАВІ ЗАКОНУ ПРО ЦЕЛІБАТ,ВИГОЛОШЕНОЇ НА СОБОРІ СТАНІСЛАВОМ ОРІХОВСЬКИМ-РУСИНОМ», 1551 р. ......97 Із «СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО-РУТЕНЦЯ СУПЛІКИ ДО НАЙВИЩОГО ПОНТИФІКА ЮЛІЯ III ПРО СХВАЛЕННЯВЗЯТОГО ШЛЮБУ», 1551 р. .......................................................101 Із «ПРОМОВИ НА ПОХОРОНІ ПОЛЬСЬКОГОКОРОЛЯ СИГИЗМУНДА-ЯГЕЛОНА», 1559 р. .....................................102 Із промови «ЖИТТЯ І СМЕРТЬ Я. ТАРНАВСЬКОГО», 1561 р. ............... 104 Із твору «КВІНКУНС», 1564 р. .............................................106 ГРИГОРІЙ ЧУЙ, РУСИН ІЗСАМБОРА Із твору «ЕКЛОГА», 1561 р. ................................................108 ВАСИЛЬТЯПИНСЬКИЙ Із «ПЕРЕДМОВИ» до перекладу «ЄВАНГЕЛІЯ», бл. 1580 р. ..................109 ЄВСТАХІЙ,АРХІДИЯКОН Із «ПИСАННЯ ПРОТИ ЛЮТРІВ», 1580 р. ..................................109 ГЕРАСИМСМОТРИЦЬКИЙ Із «ПЕРЕДМОВИ» до ОСТРОЗЬКОЇ БІБЛІЇ, 1581 р. .........................110 Із книги «КЛЮЧ ЦАРСТВА НЕБЕСНОГО», 1587 р. .........................110 ІВАНТУРОБІНСЬКИЙ-РУТЕНЕЦЬ Із віршів з середини XVI ст. ................................................113 6

7. ЖДАНБІЛИЦЬКИЙ Із книги «ЕPICEDION», 1584 р. .............................................114 СЕБАСТІЯНКЛЕНОВИЧ З поеми «РОКСОЛЯНІЯ», 1584 р. .......................................... 116 З поеми «ТОРБА ІУД, АБО ЛИХО НАБУВАННЯМАЄТНОСТЕЙ», 1600 р. ..................................................................119 АНДРІЙРИМША Із книги «СТАТУТ», 1588 р. ................................................121 АНОНІМ Із «ЗАГОРОВСЬКОГО ЗБІРНИКА», 2-га пол. ХVІ ст. ........................122 ІВАНМЕЛЕШКО Із «ПРОМОВИ НА ВАРШАВСЬКОМУ СЕЙМІ» .............................124 ЙОСИПВЕРЕЩИНСЬКИЙ Із книги «ПОБУДКА», 1594 р. ..............................................124 ІПАТІЙ ПОТІЙ Із книги «УНІЯ ГРЕКІВ ІЗ КОСТЬОЛОМ РИМСЬКИМ», 1595 р. ............. 125 З «ЛИСТА ДО КНЯЗЯ КОСТЯНТИНА ОСТРОЗЬКОГО», 1598 р. ............. 126 Із «ВІДПОВІДІ КЛИРИКУ ОСТРОЗЬКОМУ», 1598 р. ........................127 КЛИРИК ОСТРОЗЬКИЙ Із «ВІДПИСА НА ЛИСТА ОТЦЯ ІПАТІЯ,ВОЛОДИМИРСЬКОГО І БЕРЕСТЕЙСЬКОГО ЄПИСКОПА», 1598 р. ..............................128 Із «ВІДПОВІДІ НА ДРУГОГО ЛИСТА ВЕЛЕБНОГО ОТЦЯ ІПАТІЯ, ВОЛОДИМИРСЬКОГО ТА БЕРЕСТЕЙСЬКОГОЄПИСКОПА», 1598 р. ..................................................................130 ХРИСТОФОРФІЛАЛЕТ Із твору «АПОКРИСИС», 1598 р. ...........................................132 ІВАНВИШЕНСЬКИЙ Із «КНИЖКИ», 1599–1600 рр. .............................................. 133 Із твору «КОРОТКОСЛІВНА ВІДПОВІДЬ ТЕОДУЛА», 1599–1601 рр. ......... 138 Із твору «ЗАЧІПКА МУДРОГО ЛАТИННИКА З ДУРНИМРУСИНОМ», 1600–1601 рр............................................................139 Розділтретій АФОРИЗМИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIIст. СИМОНПЕКАЛІД З поеми «ПРО ОСТРОЗЬКУ ВІЙНУ», 1600 р. ................................143 7

8. ДЕМ’ЯННАЛИВАЙКО З твору «ЛЯМЕНТ КНЯЗІВ ОСТРОЗЬКИХ», 1603 р. ........................ 144 З книги «ЛІКИ НА ОСПАЛИЙ УМИСЕЛ ЛЮДСЬКИЙ», 1607 р. .............144 Г.Т. «ДУШЕВНИК», 1607 р. ....................................................145 МАРТИНПАШКОВСЬКИЙ З книжки «УКРАЇНА, ТАТАРАМИ ТЕРЗАНА», Краків, 1608 р. ...............147 МЕЛЕТІЙСМОТРИЦЬКИЙ Із книги «ТРЕНОС», 1610 р. ............................................... 149 Із «ЛЯМЕНТУ У СВІТА ВБОГИХ НА ЖАЛІСНЕПРЕДСТАВЛЕННЯ Л. КАРПОВИЧА», 1620 р. ................................................151 АНОНІМ З книги «ЧАСОСЛОВ», 1612 р. .............................................153 ВІТАЛІЙ Із книги «ДІОПТРА, АБО ДЗЕРКАЛО», 1612 р. ..............................153 ЯНЩАСНИЙ-ГЕРБУРТ З твору «РОЗМИСЕЛ ПРО НАРОД РУСЬКИЙ», 1613 р. .....................155 ГАВРИЛОДОРОФІЄВИЧ З книги «І. ЗЛАТОУСТ. ПРО СВЯЩЕНСТВО…», 1614 р. .....................156 ВОЙЦЕХКІЦЬКИЙ З «ДІЯЛОГУ ПРО ОБОРОНУ УКРАЇНИ І ПОБУДКА ЗОСТОРОГОЮ», 1615 р. ..................................................................157 КИРИЛОТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ Із книги «ДЗЕРКАЛО БОГОСЛОВ’Я», 1618 р. ...............................157 Із книги «ПЕРЛО МНОГОЦІННЕ», 1648 р. ..................................160 ОЛЕКСАНДРМИТУРА Із книги «ВІНОК ЦНОТ», 1618 р. ...........................................162 ІВАНДОМБРОВСЬКИЙ Із книги «ДНІПРОВІ КАМЕНИ», бл. 1619 р. .................................162 КАСІЯНСАКОВИЧ З твору «АРІСТОТЕЛЬСЬКІ ПРОБЛЕМИ, АБОПИТАННЯ ПРО ПРИРОДУ ЛЮДИНИ», 1620 р. ......................................164 Із книги «ВІРШІ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРІБ ШЛЯХЕТНОГОРИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО», 1622 р. .......................168 З твору «ТРАКТАТ ПРО ДУШУ», 1625 р. ....................................170 8

9. ПАМВОБЕРИНДА З «ПЕРЕДМОВИ» до книги «БЕСІДИ СВЯТОГОІВАНА ЗОЛОТОУСТОГО», Київ, 1623 р. .........................................172 ЛАВРЕНТІЙ ДЕРЕВИНСЬКИЙ Із «СУПЛІКАЦІЇ», 1623 р. ..................................................173 ТОМАЄВЛЕВИЧ Із поеми «ЛАБІРИНТ», 1625 р. .............................................174 ДАВИДАНДРІЄВИЧ Із «ЛЯМЕНТУ ПО СВЯТОБЛИВО ВМЕРЛІМ І.ВАСИЛЕВИЧУ», 1628 р. ..................................................................176 СИМОНЗИМОРОВИЧ З книги «РОКСОЛЯНКИ, АБО РУСЬКІ ДІВЧАТА», 1628 р. ...................177 АРСЕНІЙЖЕЛІБОРСЬКИЙ З твору «ПОВЧАННЯ ІЄРЕЮ», 1632 р. ......................................178 СОФРОНІЙПОЧАСЬКИЙ З твору «ЕВХАРИСТИРІОН», 1632 р. .......................................179 ІСАЯКОПИНСЬКИЙ 30-х рр. ХVII ст. книжкове видання «АЛФАВІТ ДУХОВНИЙ», 1710 р. .........181 ЙОСИПКОНОНОВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ З твору «ОРАТОР МОГИЛЯНСЬКИЙ», 1635 р. ..............................182 З твору «ПІДРУЧНИК ІЗ ЛОГІКИ», 1639–1642 рр. ...........................183 М.Н. Із «ЛЯМЕНТУ ПРО НЕЩАСНУ ПРИГОДУ, ПРО ЛИХО І МОРДУВАННЯ ОСТРОЗЬКИХ МІЩАН», 1636 р. .........................................184 АТАНАСІЙКАЛЬНОФОЙСЬКИЙ З книги «ТЕРАТУРГИМА, АБО ЧУДА», 1638 р. ..............................185 ІВАНУЖЕВИЧ З твору «ОБРАЗ ЧЕСНОТИ І СЛАВИ», 1641 р. ..............................187 ЙОСИП (ІВАН) КАЛИМОН «СОНЦЕ, ЩО СХОДИТЬ ПІСЛЯ ЗАХОДУ», 1641 р. .........................188 АТАНАСІЙФИЛИПОВИЧ З твору «ДІЯРІУШ», 1646 р. ................................................190 9

10. ПЕТРОМОГИЛА З книги «ТРЕБНИК», 1646 р. ............................................... 192 З твору «РОЗМИСЕЛ ПРО ІНОЧЕ ЖИТТЯ» ................................196 ІНОКЕНТІЙ ГІЗЕЛЬ Із «ТРАКТАТУ ПРО ДУШУ», 1645–1647 рр..................................197 Із твору «МЕТАФІЗИЧНИЙ ТРАКТАТ», 1646–1647 рр. ......................199 З книги «МИР З БОГОМ ЛЮДИНІ», Київ, 1669 р. ...........................201 ДОГМАТ: ЯКІ Є ГРІХИ ПОДРУЖНЬОГО СТАНУ..............................202 БОГДАНХМЕЛЬНИЦЬКИЙ З «УНІВЕРСАЛУ», 1648 р. ................................................. 204 Із «ЛИСТА ДО ТУРЕЦЬКОГО СУЛТАНА МУХАМЕДА», 1648 р. ............. 205 З «ЛИСТІВ ДО ШВЕДСЬКОГО КОРОЛЯ КАРОЛЯГУСТАВА», 1656–1657 рр. ...........................................................205 З УНІВЕРСАЛІВ (1648 р.) ..................................................206 З УНІВЕРСАЛУ (1652 р.) .................................................. 206 З «УНІВЕРСАЛУ ПРО ПІДТВЕРДЖЕННЯ ПРАВПІНСЬКОЇ ШЛЯХТИ», 1657 р. ......................................................206 САМІЙЛОЗОРКА Із «РЕЄСТРУ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО», 1649 р. З«ПАНЕГІРИКА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ТА І. ВИГОВСЬКОМУ» .............................207 Розділ четвертий АФОРИЗМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIIст. АНОНІМ Із поеми «ГЕРБИ І ТРЕНИ НА ГРОБІ С. КОСОВА», 1658 р. ..................211 ІОАНИКІЙГАЛЯТОВСЬКИЙ Із книги «КЛЮЧ РОЗУМІННЯ», 1659 р. ....................................212 Із «РОЗМОВИ БІЛОЦЕРКІВСЬКОЇ», 1663 р. ................................212 Із книги «КЛЮЧ РОЗУМІННЯ», 1665 р. ....................................213 Із книги «НЕБО НОВЕ», 1665 р. ............................................217 Із твору «ГРІХИ РІЗНОМАНІТНІ», 1685 р. .................................217 БАРТОЛОМЕЙЗИМОРОВИЧ Із книги «СЕЛЯНКИ НОВІ РУСЬКІ», 1663 р. ................................218 ЛАЗАРБАРАНОВИЧ Із книги «АПОЛЛОНОВА ЛЮТНЯ», Київ, 1671 р. ...........................220 Із збірки «КНИГА СМЕРТІ», Новгород-Сіверський, 1676 р. ..................224 10

11. Із книги «ВІДМІТКА П’ЯТИ РАН ХРИСТОВИХ», Чернігів, 1680 р. ........... 225 З «ЕПІТАФІОНУ ГЕТЬМАНУ І. БРЮХОВЕЦЬКОМУ» ......................225 Із рукописних записів на маргінесах книги «ТРУБАСЛОВЕС ПРОПОВІДНИХ», Київ, 1674 р. ..........................................225 Із записів на маргінесах книги «ПСАЛТИР», Москва, 1653 р. .................227 АНТОНІЙРАДИВИЛОВСЬКИЙ Із книги «ОГОРОДОК», 1671 р. ............................................228 Із книги «ВІНЕЦЬ ХРИСТОВИЙ», 1688 р. ..................................231 АНОНІМ Із драми «ПРО ОЛЕКСІЯ, ЧОЛОВІКА БОЖОГО», 1673–1674 рр. .............232 АНОНІМ З РУКОПИСУ 1677 р. .....................................................234 ДМИТРОТУПТАЛО З «КОМЕДІЇ НА УСПІННЯ БОГОРОДИЦІ», 1677 р. ......................... 235 З «КОМЕДІЇ НА ДЕНЬ РІЗДВАГОСПОДНЬОГО», 2-га пол. ХVII ст. ........................................................ 236 Із «СЛОВА ПРИ ВИВЕДЕННІ НА РОСТОВСЬКИЙ МИТРОПОЛИЧИЙ ПРЕСТОЛ», 1702 р. ......................................................237 Р о з сип а ні вірші З книги «УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ, СЕРЕДИНА XVII ст.», Київ, 1992 р. ............................................................238 З ЛИСТІВ ДО СТЕФАНА ЯВОРСЬКОГО, 1707–1708 рр...................... 238 З ЛИСТІВ ДО ІНШИХ ОСІБ ...............................................240 АНОНІМ Із «СЛОВА ПРО БЕЗДОЩІВ’Я», 2-га пол. ХVII ст. ...........................241 СИМЕОНПОЛОЦЬКИЙ Із книги «БАГАТОКВІТНИЙ САД», 1677–1678 рр. ...........................241 Із книги «ВЕЧЕРЯ ДУХОВНА», 1681 р. .....................................243 ОЛЕКСАНДРБУЧИНСЬКИЙ-ЯСКОЛЬД Із поеми «ЧИГИРИН, ПРИКОРДОННЕ МІСТО В ТЯЖКІЙ ТУРЕЦЬКІЙ ОБЛОЗІ», НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ, 1678 р. .............................243 ІВАНВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Із «ВІРШІВ ДО ЛАЗАРЯ БАРАНОВИЧА», 1680–1683 рр. .....................244 Із «ВІРШІВ ДО ІВАНА САМОЙЛОВИЧА», 1687 р. ..........................245 Із збірки «ДЗИГАР ЦІЛИЙ І НАПІВДЗИГАРОК», 1690 р. ..................... 246 Із збірки «МОЛОКО», 1691 р. .............................................. 246 Із «ПРЕМУДРОГО НАСТАВНИКА», 2-га пол. ХVII ст........................247 11

12. АНОНІМ Із «ВІРШОВАНОЇ ХРОНІКИ» 2-ї пол. ХVIIст. «КОРОТКИЙ ОПИС СІРКОВИХ ДІЯНЬ», після 1681 р. ...................250 «ПОЛЮВАННЯ» .......................................................251 КЛИМЕНТІЙЗІНОВІЇВ З РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА 2-ї пол. ХVII ст. .............................251 СТЕФАНЯВОРСЬКИЙ Із поеми «ГЕРКУЛЕС ПІСЛЯ АТЛАНТА», Чернігів, 1685 р. ................... 255 Із збірки «ЛУНА ГОЛОСУ, ЩО ВОЛАЄ В ПУСТЕЛІ», Київ, 1689 р. ............ 256 Із поеми «РУСЬКИЙ НЕБЕСНИЙ АРКТОС», Київ, 1690 р. ................... 256 Із збірки «ВИНОГРАД ХРИСТОВИЙ», 1698 р. ...............................258 АНОНІМ З вірша «ЕЙ ІВАНЕ, ПОПОВИЧУ-ГЕТЬМАНЕ», 1687 р. ......................258 ІВАНМАЗЕПА З УНІВЕРСАЛУ 28 ЛИПНЯ 1692 р. ......................................... 259 З ЛИСТА ДО МОСКОВСЬКИХ ЦАРІВ ВІД 9 ГРУДНЯ 1692 р. ................ 260 З вірша «ВСІ ПОКОЮ ЩИРО ПРАГНУТЬ» .................................260 З ЛИСТА ДО МОТРОНИ КОЧУБЕЇВНИ ................................... 261 ВИСЛОВИ І. МАЗЕПИ, ПОДАНІ В ЛИСТІ П.ОРЛИКА ДО СТЕФАНА ЯВОРСЬКОГО, 20-ті рр. ХVIII ст. ............................261 ПЕТРИК (ПЕТРОІВАНЕНКО) З «УНІВЕРСАЛУ» ВІД 29 ЛИПНЯ 1692 р. ...................................262 АНОНІМ З РИТОРИКИ «МЕРКУРІЙ У ПРИДБАНОМУ ЦАРСТВІ», 1693 р. ............262 ІВАНОРНОВСЬКИЙ Із поеми «СКАРБНИЦЯ ДОРОГОГО КАМІННЯ», Чернігів, 1693 р. ........... 263 Із поеми «БАГАТИЙ САД», Київ, 1705 р. ....................................264 АНОНІМ З РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА 2-ї пол. ХVII ст. .............................267 ПИЛИПОРЛИК З поеми «АЛЦІД РОСІЙСЬКИЙ», 1695 р. ...................................267 З поеми «ГІППОМЕН САРМАЦЬКИЙ», 1698 р. .............................268 З «УГОДИ І КОНСТИТУЦІЇ» (1710 р.) .....................................269 З «МАНІФЕСТУ», 1712 р. .................................................. 269 З «ВИВОДУ ПРАВ УКРАЇНИ», 1-ша чв. ХVIII ст. ............................ 269 З «ЛИСТА ДО СТЕФАНА ЯВОРСЬКОГО», 20-ті рр. ХVIII ст. .................270 12

13. З «ЛИСТА ДО ПАПИ РИМСЬКОГО», 1727 р. ............................... 270 З «ЛИСТА ДО ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО», 23 квітня 1734 р. ................270 ВАРЛААМЯСИНСЬКИЙ З ЛИСТА ДО ПРОФЕСОРА ПРОКОПАКОЛАЧИНСЬКОГО від 24 червня 1695 р. .....................................................271 ЙОСИПШУМЛЯНСЬКИЙ З ЛИСТА ДО БОЯРИНА Б. ШЕРЕМЕТЬЄВА від 21 липня 1696 р. .............272 ГРИГОРІЙВИШНЕВСЬКИЙ Із панегірика «ШЛЯХ, УСТЕЛЕНИЙ ЛАВРАМИ», 1696 р. ....................272 АНОНІМ Із «ПОЕТИКИ», 1696 р. ....................................................273 ДАНИЛОБРАТКОВСЬКИЙ Із збірки «СВІТ, РОЗГЛЯНЕНИЙ ПО ЧАСТИНАХ», 1697 р. .................273 ОНУФРІЙ Із твору «ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДСЬКЕ», 1699 р. .........................276 ІЄРЕЙ ВАСИЛЬ,ПРЕЗВІТЕР Із «СИНОПСИСАПЛІСНЕЦЬКО-ПІДГОРЕЦЬКОГО МОНАСТИРЯ», 1699 р. ..................................................278 Розділп’ятий АФОРИЗМИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIIIст. ІЛАРІОНЯРОШЕВИЦЬКИЙ Із поемки «Аполлоновий кедр», 1702 р. .....................................281 ІВАНМАКСИМОВИЧ З книги «АЛФАВІТ», Чернігів, 1705 р. .......................................282 Із збірки «ТЕАТРОН», Чернігів, 1706 р. ..................................... 284 Епіграми................................................................. 285 Із книги «ОСЬ БЛАЖЕНСТВА ЄВАНГЕЛЬСЬКІЇ», Чернігів, 1709 р. ..........286 Із книги «ЦАРСЬКИЙ ПУТЬ ХРЕСТАГОСПОДНЬОГО», Чернігів, 1709 р. .........................................................286 ТЕОФАНПРОКОПОВИЧ З драми «ВОЛОДИМИР», 1705 р. ........................................... 287 З РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА 1-ї чверті ХVIII ст. ........................... 288 З «ПОЕТИКИ», 1705 р. ....................................................290 13

14. З курсу «ПРО РИТОРИЧНЕ МИСТЕЦТВО», 1706 р. ......................... 290 З курсу «ВСТУП ДО АРИФМЕТИКИ Й ГЕОМЕТРІЇ», 1707–1708 рр. .......... 297 З курсу «ФІЗИКА», 1708–1709 рр. ..........................................297 «ЕТИКА», 1708 р. .........................................................298 З ЛИСТІВ ДО РІЗНИХ ОСІБ ...............................................298 АНТОНІЙСТАХОВСЬКИЙ Із збірки «ДЗЕРКАЛО ВІД ПИСАННЯБОЖЕСТВЕННОГО», Чернігів, 1705 р. .........................................................301 ПРО ВЛАДУ .........................................................303 ПРО ДОБРОДІЙНОСТІ ..............................................305 ПРО СМЕРТЬ І ОСТАННІЙ ДЕНЬ ...................................306 ЛАВРЕНТІЙ ГОРКА Із драми «ЙОСИП, ПАТРІЯРХА», 1708 р. ...................................307 КОСТЬГОРДІЄНКО З ЛИСТА ГЕТЬМАНУ ІВАНОВІ МАЗЕПІ, осінь 1708 р. ......................308 АНОНІМ З «ПОЕТИКИ», 1709 р. ....................................................308 АНОНІМ Із твору «ВІНЕЦЬ ПЕРЕМОГИ», Львів, 1709 р. ..............................309 ЙОСИПКИРИЛЕНКО З ЛИСТА ДО ІВАНА СКОРОПАДСЬКОГО, 2 червня 1710 р. .................310 ГРИГОРІЙГРАБ’ЯНКА З літопису «ДІЇ ПРЕСИЛЬНОЇ І ВІД ПОЧАТКУ ПОЛЯКІВ НАЙКРИВАВІШОЇ НЕБУВАЛОЇ БИТВИ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЩО ТОЧИЛАСЯ З ПОЛЯКАМИ», 1710 р. ...................................311 АНОНІМ Із збірки «ІТИКА ІЄРОПОЛІТИКА», 1712 р. ................................313 ОЛЕКСІЙСЛОВИЦЬКИЙ Із збірки «КВІТОК ПАХОЩІ», 1714 р. ......................................314 ІВАНБИКОВСЬКИЙ Із курсу «ЕТИКА», 1-ша пол. ХVIII ст. ......................................315 АНОНІМ Із курсу «РИТОРИКА», 1718 р. .............................................316 НАРЦИСГАРМАШЕНКО Із курсу «РИТОРИКА», 1719 р. .............................................316 14

15. САМІЙЛОВЕЛИЧКО Із «ЛІТОПИСУ», 1720–1725 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .317 СЕМЕНКЛИМОВСЬКИЙ Із послання «ПРО ПРАВОСУДДЯ НАЧАЛЬНИХТА БАДЬОРІСТЬ ЇХНЮ», 1724 р. ...........................................320 ІНОКЕНТІЙ НЕРУНОВИЧ(?) З драми «МИЛІСТЬ БОЖА», 1728 р. ........................................325 СТЕФАНКАЛИНОВСЬКИЙ Із курсу «ЛОГІКА», 1729 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .328 МИХАЙЛОКОЗАЧИНСЬКИЙ Із драми «ПРО СМЕРТЬ ОСТАННЬОГО СЕРБСЬКОГО ЦАРЯ УРОША П’ЯТОГО», 1733 р. ......................................................329 Із драми «ОБРАЗ ПРИСТРАСТЕЙ ЦЬОГОСВІТУ», 40-ві рр. ХVIII ст. .......................................................331 Із курсу «АРІСТОТЕЛІВСЬКА ФІЛОСОФІЯ», 1743 р. ........................332 МИТРОФАНДОВГАЛЕВСЬКИЙ Із курсу «СИНТАКСИЧНА СИСТЕМА», 1735 р. .............................332 Із поетики «САД ПОЕТИЧНИЙ», 1736 р. ...................................333 З драми «ВЛАСТОЛЮБИВИЙ ОБРАЗ», 1737 р. ..............................338 ПЕТРО З РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА XVIII ст. ....................................338 ІЛЛЯБАЧИНСЬКИЙ ІЗ РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА кін. XVII – 1-ї пол. XVIII ст. ..................338 П.ЯВОЛЕНКО ІЗ РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА XVIII ст. ...................................339 ЛЕВИЦЬКИЙ ІЗ РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА XVIII ст. ...................................339 ТИМОФІЙРЖ… ІЗ РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА XVIII ст. ...................................339 ЙОАСАФГОРЛЕНКО Із поеми «БРАН СЕМИ ДОБРОДІЙНИЦТВ ІЗ СІМОМАГРІХАМИ В ЛЮДИНІ-МАНДРІВЦЮ», 1737 р. ......................................340 ПАВЛОКОНЮСКЕВИЧ З «ПОЕТИКИ», 1738–1740 рр. ..............................................341 15

16. ВАРЛААМЛАЩЕВСЬКИЙ З драми «ПРО НАГОРОДУ СПОДІВАНОГО У ЦІМСВІТІ І МЗДУ В МАЙБУТНЬОМУ ВІЧНОМУ ЖИТТІ», 1739–1747 рр. ............341 СТЕФАНВІТИНСЬКИЙ «ЕПІНИКІОН», 1739 р. ....................................................342 ГЕОРГІЙ КОНИСЬКИЙ З курсу «ЗАГАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ», 1749–1751 рр. ..........................343 «МОРАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ, АБО ЕТИКА», 1749 р. ..........................348 «ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ, АБО ФІЗИКА», 1749–1751 рр. ....................354 «ФІЛОСОФІЯ НАДПРИРОДНА, АБОМЕТАФІЗИКА», 1749–1754 рр. ............................................................361 Із драми «ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ», 1746 р. ..............................362 АНОНІМ З РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА СЕРЕДИНИ XVIII ст. .......................363 ОЛЕКСАНДРПАДАЛЬСЬКИЙ ІЗ РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА XVIII ст. ...................................363 Розділшостий АФОРИЗМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII ст. і поч. XIXст. МАНУЇЛБАЗИЛЕВИЧ З «ДЕКЛАМАЦІЇ», 1752–1755 рр. ...........................................367 ІВАН ПАСТЕЛІЙ ІЗ РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVIII ст. ..............367 ТИМОФІЙКОЛІСНИЧЕНКО Із «ЗБІРНИКА 1758–1759 рр.» ..............................................368 АНОНІМ Вірші з «ПІСЕННИКА І. ЮГАСЕВИЧА 1761–1763 рр.».......................370 СЕМЕНДІВОВИЧ Із «РОЗМОВИ ВЕЛИКОРОСІЇ З МАЛОРОСІЄЮ», 1762 р. ...................371 ІНОКЯКІВ Із «САТИРИЧНОГО ВІРША 1764 РОКУ» ...................................372 Із «ПЛАЧУ КИЇВСЬКИХ ЧЕНЦІВ», 1786 р. ..................................373 ГРИГОРІЙСКОВОРОДА ВИБІР із ТВОРІВ 1760–1790 рр.............................................374 16

17. МИХАЙЛОБОНЯЧЕВСЬКИЙ З «ПОВЧАННЯ ВНУКУ», 1772 р. ...........................................392 ІВАН З «ГЕРОЇЧНИХ ВІРШІВ», 1784 р. .......................................... 393 ПАВЛО З РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА 1784 р. .....................................393 ІРИНЕЙФАЛЬКІВСЬКИЙ З РУКОПИСНИХ ЗБІРНИКІВ 80–90-х рр. ..................................394 ЄФРЕМДИЯКОВСЬКИЙ З «НАДГРОБНОГО РИДАННЯ СТАРЦЮ ПАЇСІЮ», 1794 р. .................395 АНОНІМ Із «ІСТОРІЇ РУСІВ», кін. ХVIII – поч. XIX ст. ................................396 ПЕТРОСЕМЕНЧЕНКО З рукописної книги «КОЛЕКЦІЯ ПОЕТИЧНИХ СЕНТЕНЦІЙ», 1801 р. . . . . . . . .402 ВАСИЛЬДОВГОВИЧ З РУКОПИСНОЇ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ, поч. XIX ст. – 1832 р. .....................403 ІВАНКОТЛЯРЕВСЬКИЙ З твору «ЕНЕЇДА» (90-ті рр. ХVIII ст. – 30-ті рр. XIX ст.) .....................405 БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ПРО АВТОРІВ АФОРИЗМІВ ..............................410 17

19. СВІТ, РОЗГЛЯНЕНИЙ ПОЧАСТИНАХ Про жанрафоризму в давній українськійлітературі Назву цієї статті позичаю у майстра афористичного вірша Данила Братковського, книжка якого так і звалася і вийшла 1697 р. у Кракові великим, як на той час, тиражем — чотири тисячі примірників, і йшлося в ній про людину та світ в універсальному баченні, а при творенні мис- лительних афоризмів таке бачилосяпередусім. Загалом треба сказати, що книга, як це вчинено в нашому випадку, протягло розташовує афоризми в часі, і це дає той ефект, що читачеві є змога простежити рух соціяльного мислення в часі, передусім літератур- ного. Подібне видання виходило лишень у 2001 р. під назвою «Українська афористика Х–ХХ ст.», його опубліковано «Видавничим центром “Про- світа”» за загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. Упорядниками названо Романа Коваля, Валерія Шевчука та Миколу Ми- хайленка, а передмову до неї написав Леонід Кравчук, перший президент новітньої України, який ініціював таке видання. У вступному слові, ним підписаному, резонно віститься, що «поряд із звичайними існує ще одне джерело,якесконцентруваловсобізначнийпотенціялзнаньпроісторію, спосіб життя, традиції українського народу — афористичну мудрість. Українська афористика — це не тільки джерело народної мудрості, а й духовна субстанція, яка зберігає оцінки діянь визначних особистостей, взаємини соціяльних верств і груп в самій Україні» (с. 5). І далі: «Україн- ський афоризм — це витвір нашого історичного буття і національної сві- домості. В ньому осмислення минулого, полеміка із сьогоденням,апеля- 19

20. ція до майбутнього, пророцтво (…) Афоризм — це концентрат традиції, квінтесенція незалежної екзистенції. Афоризм — це одночасно форма раціонального і художнього осягнення головних тенденцій суспільного часу. Афоризм, як правило, пильний і справедливий і є суддею історії» (с. 5–6). І ще: «Афоризм — це дисциплізована думка, яка пройшла виш- кіл серйозної інтелектуальної культури. Здатність до афористичного мислення вирізняє високорозвинену людину. Для афоризму характерна глибока змістовність, сформульована естетично бездоганно» (с. 8). Дода- мо до цього, що книжка вийшла накладом 10 тисяч примірників — солід- но, як на наш час. Видання мало 320 сторінок, а головна його вада була в тому, що на Х – поч. XIX ст. (цей розділ укладав я) було відведено 80 стор., а на XIX – поч. XX ст. — 43 стор., тоді як на ХХ ст., післяреволюційний час, с. 126–315. Перекіс вийшов величезний, тим більше, що я, упорядко- вуючи свою частину, зібрав понад 200 сторінок машинопису афоризмів, отже, ця збірка значною мірою залишилася в моєму архіві, тільки част- ково надрукована — у вичавках, так би мовити. У пізнішому часі я цю колекцію доповнював, і результат цієї довголітньої праці зібрано вкнизі «Мудрість передвічна», яку й пропоную читачеві. Не знаю, хто упорядко- вував афоризми XIX – поч. XX ст., але й цей період тут поданий дивогляд- но скупо, бо навіть на Т. Шевченка, який суціль афористичний, виділено лишень 5 стор., чомусь подано афоризми К. Ушинського, які навряд чи належать українській літературі, так само, як невідомі мені Ю. Рибніков, В. Радіонов, Ю. Меліхов, Н. Хамітов — напевно не українці. Це свідчить, що головний упорядник Р. Коваль професійно не був підготовлений, щоб подвигнути таке видання, через це воно і вийшло хаотичне й аматорське, а вискубане з мого збору найдавніших афоризмів не дає про них справж- нього уявлення. Не можна також сказати, що українські афоризми і перед цією книж- кою не видавалися йне збиралися, але спорадично, найбільше жви- давалися й перевидавалися афоризми Г. Сковороди, через що їх часто цитують при всіляких оказіях. Але попри свій аматорський рівень, та книжка все-таки має своє значення, принаймні провістила, що до історії української афористики треба повертатися, і не раз. А по-особливому звернути увагу на стародавні афоризми, бо в ті часи наші предки твори- ли на рівні європейському. Найдавнішу межу кладемо на XI ст., коли цей жанр у нас утвердився, і ведемо до поч. XIX ст., коли завершилася багата література українського Бароко, відтак література змінила своє облич- чя, бо почала творитися Нова, яка хоч і не піднімалася до рівня давньої, але сказала й тут своє вагоме слово; завдяки цьому фіксується і розви- ток національного мислення, хоча годі сказати, що вона була самород- на, немало афоризмів запозичувалося зі скарбниць думок європейських народів і цивілізацій, бо, як правило, вибиралося те, що булосуголосне 20

21. до власного розуміння світу й людини, і саме на тій основі формувався інтелектуалізм український, принаймні в цьому процесі він не відставав од світу і творив свою мислительну сферу, як складника сфери світової з елементами мислительної тотожності та самобутності — подані хроно- логічно наші афоризми це яскравозасвідчують. Але спершу розглянемо, що означає сам термін «афоризм». Зверне- мося до «Словника літературознавчих термінів» Василя Лесина та Олек- сандра Пулинця, що вийшов у Києві в 1965 р. Це поняття давньогрецьке і означає: «відокремлюю, визначаю, роблю означення», а отже, це: «ко- ротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам’ятовуван- ня формі містить глибоку думку» (с. 35). Визначення можна признати точним, але подальше пояснення неповне. Автори пишуть, що «афо- ризми виникли з народних приказок, які втілювали багатовіковий дос- від, народну мудрість, філософську думку». Визначення правильне, але часткове. Народні приказки та прислів’я — і справді напрочуд глибо- ка і змістовна скарбниця національного мислення про світ та людину, але різниця між нею і скарбницею афоризму книжного така ж, як між фольклором та літературою писемною — різні, хоч і споріднені духовні сфери. Фольклор створився в собі і для себе, а література писемна плоди свого творення вибирала, користуючись здобутками літератури світової, наскільки та в неї проникала, так само і здобутками індивідуальними на рівні елітарного розуму, а не тільки від собою створеної національної традиції. Далі творці згаданого «Словника» пишуть: «Літературні афориз- ми зрідка фігурують як самостійний жанр, частіше це висловлювання героїв п’єс, мораль байок, віршові уривки, які набувають самостійного значення. Змістом своїм афоризми залежать від епохи, що їх породила, і охоплюють часто політичні проблеми, питання етики, побуту і т. д.» (с. 35). Усе подано нібито правильно, але недостатньо. Зрештою, не їхня це вина, а часу, в який було видано їхню книгу, тут же ані слова не ска- зано, що афоризми тісно пов’язані з культовими явищами, особливо в християнській релігії (хоч і не тільки), яка культову пропаганду свого світобачення творила на літературній основі, тобто на Біблії, власне, за- фіксованих там думок і повчань — це пропагувалося як у службі Божій, так і в творенні тлумачень. Відтак витворився жанр повчання, яке по- требувало конденсації думки, тож вона подавалася у формі афоризму, навіть афоризованих, складених підчас і з серії повчань. Для прикладу подаю такий складений із серії повчань твір ув афоризмах І. Гізеля. Ясна річ, що цей тип афоризму з народними приказками та прислів’ями сув’я- зі не має. При цьому варто згадати «Книгу Еклезіяста», написану в ІV чи V ст., яка є однією з найбільших пам’яток афористичного жанру; можли- во, звідси йде чимало негації, виявленої до жінок. Афоризмами єдесять 21

22. заповідей у Старому Заповіті, афористично побудований «Коран» та й інші, зокрема східні, повчальні книги. У 1500 р. Е. Роттердамський склав збір античних афоризмів. Визначною збіркою були «Думки» Б. Паскаля. А в самій античності збирав афоризми Аристотель, твори якого вивча- лися ретельно в навчальних закладах ХVІ–ХVII ст. У Біблії творив афо- ризми ще царСоломон. Друге джерело для творення афоризмів таки античне, саме в антич- них культурах творився його тип, як короткий розумний вислів, що з’яв- ляє свіжу і глибоку думку. Зрештою, й саме слово афоризм — грецьке (αφορίσμόζ), розвинувся він на основі філософічного судження (перші зразки в Гіппократа), а що епоха Ренесансу ставила за мету повернути у свій час естетичні засоби античності, то й афористична практика була підпорядкована творенню подібного до античного афоризму. А вже в епоху Бароко фіксуємо з’єднання афоризму цих двох типів (античної та християнської традиції). На цій основі постала сентенція — слово вже латинське (sentencia) — вислів з повчальним змістом, у якому поєднуєть- ся практика народного прислів’я з дидактичнимзмістом. Не так у формі моралізаторського припису, як узагальнення в сис- темі розмислу про світ та людину (тобто вже у філософському вимірі), витворився філософський афоризм. Оце філософське наповнення здо- було особливий розвиток, культивуючись у вищих навчальних закла- дах. Так було й в українській афористиці, зокрема на терені Київської академії, де філософія була важливим навчальним курсом. А загалом українська філософська та суспільна думка розвивалася в загальноєв- ропейській системі, і це також мало відбиток на розвитку українсько- го інтелектуалізму, що його відбиток ми вже дістали змогу пізнати, але далеко не повністю, тобто перейняли той мислительний спадок наших предків хібачастково. Через це я, укладач цієї збірки, й захопився ідеєю укласти своєрід- ну антологію українського афоризму, щоб читач міг реально пізнати, що український інтелектуалізм має глибоку традицію, достатньо розвинув- шись у час Київської України-Руси; багато з того, звісна річ, загинуло, але, незважаючи на многотрудність українського історичного буття і не без повних провалів у часі, про які скажу далі, незмінно формувався і виростав у цікаве, навіть неповторне явище, яке все-таки збереглося у часі й дійшло до нас хай і в малочисленних, але показних зразках, хоча й не без запозичень ув інших народів із вищим цивілізаційним рівнем; можна навіть сказати, що в той час українці збудували свій питомий мисленний дім; принаймні я дістав змогу при укладанні цього тому ви- значити, як переходила з часу в час мислительна енергія наших предків. Отож джерельну базу ми мали в глибинах часу вельми значну, яку ще треба збирати, відкривати, тлумачити, й оприлюднювати ті пам’ятки,які 22

23. мали щастя зберегтись. Зрештою, є збереження речове, фактичне, і ду- ховне, як те, що ми називаємо культурною спадщиною, яка зіграла свою роль, витворивши духовний спадок народу, який називається традицією. Саме таким духовним спадком і є афоризм народний, що називається прислів’ями та приказками. Отож, коли з’єднати цю традицію з літе- ратурною — то ось вона: книга книг українського народу. При тому не можу не визнати, що моє зібрання далеко не повне, при глибшому ви- вченні пам’яток його можна ще значно поповнити. На жаль, досі такого завдання ніхто не ставив; згадана мною «Афористика» — лише проба такого зібрання, хоча джерельну базу ми маємо у глибинах часу значну, яку ще треба відкривати, збирати, тлумачити, а для цього видавати, адже Мудрість предковічна не припиняла утримувати нас у своїй ласці і не тільки меча давала нам до рук для самозахисту, але й розум на основі ба- гатолітнього досвіду. Отож головна мета при укладанні цієї книги в упо- рядника — образно відтворити образ української Мудрості передвічної. До речі, так називалася одна з драм, яку розігрували на кону Київської академії в 20-х рр. XVIII ст. (походження терміна біблійне, «Приповісті Соломонові», VIII–22). Повна назва драми така: «Мудрість передвічна, яка в Едемському саду розумну душу поселила, але в полон пекла ви- крадена, через те, як раніше, за першим блаженством любові Божої була піднесена». Написано було драму в 20-ті рр. ХVIIIст. Загалом хронологічне зведення афоризмів, писаних різними людьми і врізночас, дозволить читачеві побачити, що хронологічне їхнє подання природно складає феномена української думки в одне явище Мисельно- го дому. Як виглядав той дім у найдавніші часи, тепер сказати годі, хоча архео- логи за черепком, буває, виліплюють цілу посудину, через це наша пода- ча — хіба окрушини того, що творилося, адже не забуваймо, що руко- писні книги писалися в одному примірнику і хіба деякі переписувалися, а довкола шаленіли пожежі та війни чи стихійні лиха. Але щось таки збереглося і приблизне уявлення про ту культуру все-таки скласти мо- жемо, отож упорядник і скористався цією можливістю. Для зручності я розбив книгу на розділи: у першому подав зразки афористики XI–ХV ст. Не зайве зазначити, що афоризми Київської України-Руси при існуван- ні потужної держави збереглися краще, аніж у ХIII–ХV ст., і на те були свої причини, адже з татаро-монгольською навалою наша культура не могла розвиватися так, як це було за київських князів. Але мимовільно виникає запитання: а чому так мало пам’яток залишилося від Галиць- ко-Волинського королівства, адже й тоді Українська держава була по- тужною? Так, головний центр української культури за київських князів багато витерпів, зокрема переживаючи напади ростово-суздальських князів, що на той час почали творити свою етнічну спільноту; прицьому 23

24. кілька разів захоплювали Київ і грабували його багатства, в тому числі і книги, й вивозили все це на північ — про це чітко вістить «Київський літопис». А де духовна спадщина Галицько-Волинського королівства? Відповідь на це можемо прочитати в одному вельми цікавому документі з поч. XVII ст. під назвою «Пересторога», що її приписують львівському братчику Юрію Рогатинцю. Це настільки разюче повідомлення, що його мав би знати кожен освіченийукраїнець: «З’явилися великі ревнителі, котрі багато, з великим коштом церков та монастирів намурували і маєтностями наділили, золотом, сріблом, перлами та дорогими каміннями церкви приоздобили, книг велике число словенською мовою нанесли (курсив мій. — В. Ш.), але того, що найпо- трібніше: посполитих шкіл не фундували» (тут автор не точний: школи типу дяківських у часи Київської України-Руси були запроваджені, на- віть установлено місцеву систему освіти, та й далі автор говорить про велику кількість руських учительних книжок, що їх вилучили поляки — хто б їх писав, коли б не було шкіл? — В. Ш.). Говорячи ж про українських князів, Ю. Рогатинець пише: «А коли задля панування очі лупили один одному, один одному видираючи і на поміч супроти себе довколишніх сусідів приводячи, тобто венгрів, поляків та литву, — чинили так велике кровопролиття. Через те ті помічники, перемігши супостатів їхніх, потім і самі перемагали, і держава Руська в їхні руки переходила. Відтак церк- ви Божі з їхніми окрасами грабувалися: золото, срібло та інше коштовне каміння, та книги вибрано, як це на очі побачиш у самому коронному Кракові, повно того і в костелах римських. Книг словенських великими склепами знайдеш замкнутих, яких на світ не випускають. Так само є у Львові у ченців-домінікан склеп великий книг наших словенських учи- тельних і докупи знесених після зруйнування й осягнення Руської держави. І так це вельми пошкодило Руській державі, що не могли шкіл та наук посполитих розширити і їх не фундовано, бо коли б науку мали, тоді б через невідомість та глупство своє не прийшли б до такої погибелі. Чи- таючи польські хроніки, знайдеш щодо того достатньо, як поляки руські держави пообсідали, поприятелювавши із ними і дочок своїх за русинів віддавши, котрі з науками й віру перейняли. І так науками своїми все руське панство до римської віри привели, аж нащадки князів руських з віри православної на римську вихрестились й назвища та імена свої по- одмінювали, ніби ніколи не були нащадками благочестивих прародите- лів своїх» (Тисяча років української суспільно-політичної думки. — К., 2001. — Т. II. — Кн. II. — С. 105). Разюче повідомлення, але й воно потребує певних коректив, бо не обійшлося тут без перегинів. Правди від нього не одбереш, але навіть переглянувши нашу «Мудрість передвічну», можемо побачити, що поп- ри всі біди й катаклізми українські мислителі не зникали, хочїхній 24

25. духовний спадок таки було понищено, і навіть ті, що перейшли в ри- мо-католицизм і навчалися у латинських, а часом європейських школах, і користуючись мовами латинською та польською як літературними, прив’язаності до рідного етносу не втратили і часто біля свого прізвища й своїх творів подавали прикладки: Русин, Рутенець, Роксолянин і тим свідомо підкреcлювали свою належність саме до української культури, і їх ми аж ніяк не повинні виключати зі своєї духовної сфери, інакше пізнання нашого коріння буде недостатнє. Відтак не помилимося, коли скажемо, що і в найнесприятливіші часи свого розвитку й буття українці мудрості своєї не втрачали і як могли залишили її для нащадків, щоб вони, керуючись мудрістю у своєму часі, діставали й ґрунт для того, щоб не висіти в повітрі, а свою питому мисленність не тільки оберігати, а й ростити на тому ґрунті, який їм трапився, будуючи свій Мисленний дім навіть у несприятливих часах, адже душа народу — це і є його мудрість та самодостатність. При цьому не цураються й мудрості світової, виби- раючи з неї те, що суголосне нам. Відтак, коли читач знайде суголосність нашої афористики з Біблією, то й тут шукається суголосність, так само й засвоюючи афористику античну, при цьому індивідуальне пов’язується із загальнолюдським. Отже, українську афористику ми знаходимо з XI ст. і тягнемо її по ХV ст. У свою чергу, цей період розкладається на дві частини: за Київ- ської України-Руси, афористика якої виявляє повну свою зрілість, хоч пізнати, якою вона була насправді, навряд чи коли зможемо. І другу час- тину, яку можемо вважати за час стагнації, бо пам’яток залишилося аж зовсім мало і то, очевидно, не тому, що вони у своєму часі не творилися, а через політичний та культурний розгром Галицько-Волинського ко- ролівства, учинений польськими загарбниками, як свідчить Ю. Рогати- нець, і в нас нема жодних підстав у цьому сумніватися. Отже, ті набиті сутерени українських книжок не могли бути без Мудрості передвічної; у наведеному вище тексті читаємо, що там були«учительні книжки», а отже, повчальні; відтак у тій землі від князя Романа та короля Данила і з пізнішого часу книги там були, були й школи, відтак плекалася муд- рість — можна признати, що втрата та невіджалована. У київський же період ХІ–ХIII ст. фіксуємо немалий розвиток афористики, яка вживала- ся переважно в жанрі повчання чи послання, чи слова, звісно, повчання чинилося з релігійно-догматичних потреб, «Слово» ж поширювало коло мислителів значноширше. Можна навіть назвати два зразки таких пам’яток, які є визначними — це збірка афоризмів Івана Грішного, який умістив їх у «Збірнику Свято- слава» 1076 р., створивши першу в нашій традиції збірку афоризмів, що їх ми знаємо, вибраних із тодішніх манускриптів, тобто різних ру- кописних книжок, можливо, з додачею власних, що свідчить, до якого 25

26. високого рівня дійшла тоді афористика, хоч у ній і є ознаки християн- ського мізантропізму, а назагал афоризмидобродійно-повчальні. Другою видатною збіркою афоризмів є поетичне «Слово» Данила За- точника, створене наприкінці XII – на початку XIII ст. Тут уже бачимо тематичний розгляд: про бідного та багатого (бідність і багатство), про мудрих та нерозумних, а ще блискучий цикл про чоловіка та жінку. Ці- каво й те, що в творі Данила Заточника вживається порівняння людей із тваринами, а на цій основі творилися зчаста байки. Текстів вивершених байок з того часу до нас не дійшло, але таке уподібнення трапляється часто — це може бути пережитком і язичницького світобачення. Цікаво й те, що порівняння людини з твариною Данило Заточник вживає у цик- лі про жінок. Для прикладу приведу такого афоризма з точним і тонким поміченням: Віл-бо мовчить і зла немислить, А жона погана, як бити її, біситься, А як по-доброму до неї — виситься. Загалом цикл про жінок Данила Заточника — вершина творення афоризму в тому, та й не тільки,часі. Про високий розвиток у найдавніших часах афоризму свідчать і ано- німні збірники під назвою «Бджола» — це добірки актуальних думок та сентенцій, отже, в українській традиції такий тип афоризму відходить аж у ті далекі часи, продовжуючись і в часахпізніших. Афоризмів із т. зв. порожнього часу, тобто з ХІV–ХV ст., вдалося від- найти нам небагато, бо, як уже вістилося, духовна спадщина того часу загинула. І тільки в 2-й пол. ХV ст. з’являється в нас така постать, як Юрій Дрогобич (Котермак), який започатковує українську латиномовну літературу, а відтак це й стало початком української літератури Ренесан- су. Саме цей учений і поет проголосив похвалукнизі: Будь же прихильним до книги: вона допоможе пізнати Те, що невдовзі гряде, знати яке вже пора,— нанашудумку,йдетьсяпроновуепоху,якійприклалиназвуРенесанс. Український Ренесанс почав вивчатися недавно, з 2-ї пол. XX ст., а вперше на латиномовну українську літературу вказав такий серйоз- ний дослідник давньої літератури, як Дмитро Чижевський, але сам він реальних пам’яток цієї літератури не знав — цим зайнялися такі серйозні вчені, як В. Маслюк, В. Литвинов і частково А. Содомора, які дали змогу В. Яременку упорядкувати в 1987 р. і видати томик «Україн- ська поезія ХVІ ст.», а також написати ґрунтовну вступну статтю; тим-то ми вперше в новому часі пізнали творчість латиномовних українських поетів П. Русина з Кросна, Г. Тичинського, Г. Туробінського-Рутенця, С.Оріховського-Русина(В.Литвиновнавітьвидавцілийтомйоготворів), 26

27. Григорія Чуя, Русина із Самбора — всі вони прикладали до своїх творів означку свого етнічного походження — русин. На жаль, це важливе для українського літературознавства відкриття нових ентузіястів-розшу- ковців і пізнавальників Ренесансу не витворило1. Для нас же важливим стало те, що твори цієї групи поетів (і пізніших у часі) афоризмами були наповнені, та ще й цікавими. Недаремно писав П. Русин ізКросна: Світлий дар богів — поетичне слово, Їхнєє дитя гомінке,солодке. Особливе місце тут посідає С. Оріховський-Русин, який створив на- пучення навіть польському королю Сигизмунду-Августу, з’явивши один із принципів гуманізму: «Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, яка за природою своєю прагне до правди і справедливості». При цьому проголошує: «Їдь до гімназії справжньої доблесті — Русь», тобто в Україну. Мислитель — рішучий прихильник республіканської влади. Король, на його думку, має бути сторожем, бо «сторож жодну річ, що стереже, не може назвати своєю». С. Оріховський — ворог тиранії: «Ти- ран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей» — як по-сучасному звучить цей афоризм! Обговорює мислитель і те, яким має бути сенат. При цьому прорікає: «Весь зміст твоєї мудрості в твоєму житті». Розробляє постулат родини як «шлюбного союзу» і окремо зупи- няється на темі прожінку. Загалом треба сказати, що українські мислителі чимало уваги виді- ляли жінці — це простежується і в афоризмах. З одного боку, вони бачи- ли жінку негативно, як це віднаходимо ще в Данила Заточника, — часто такий погляд був похідним од того, що мудреці були ченцями та духов- ними особами, тим-то бачили жінку як особу недосконалу, з численними вадами. Не те в С. Оріховського, який по-своєму апологізує жінку і про її значення в житейському плині прорікає в такому афоризмі: «В жінок більше привабливості, ніж у чоловіків розсудливості, більше чарів, як у нас, більше порядку, до якого прямуємо». А взагалі: «Жінка все перема- гає і все перевищує» — ренесансне наладдя в мислителяособливе. Третя тема афористичних розмислів С. Оріховського — про мудрість. Мислитель вважає, що «розум нас учить правдивої мудрості» — йдеться про гетьманство, державу, вольність та неволютощо. Елементи української національної свідомості з’являються в Ге- расима Смотрицького — це за його началом було виданознамениту «Острозьку Біблію» (1581) — принаймні, вже тоді він проголосив: «Бла- гословенні ті, у Батьківщині, в добрах яких не дідичить чужак» — до речі, поняття нація в приміненні до українського народуз’являється 1 Вкажемохіба на кн. М. Трофимука: Латиномовна література України ХV– ХІХ ст. Жанри, мотиви, ідеї. — Львів,2014. 27

28. в друці приблизно в цей-таки час — у «Передмові» Т. Скуминові до кни- ги «Унія» (Вільно, 1595): «Знаю, що завжди мали старання й пожиток і добро для своєї нації людей» (Тисяча років української суспільно-полі- тичної думки. — К., 2001. — Т. II. — Кн. І. — С.369). Або ще: «Чим далі будете мовчати, тим більше шкідливих новин буде з’являтись», і радить пам’ятати «про предків своїх», закликаючи: «Супо- статам своїм правдиву відповідь давати», бо «правда сама являє істину і викриває кріпко супротивників своїх». Отож треба бути «господарем у своєму домі», бо там, де нема господаря, «гість чинить, що хоче» — ясна річ, що йдеться прополяків. Загалом розмисли про правду і кривду не раз займають наших муд- реців. Значно пізніше на цю тему просторо міркував відомий Семен Климовський, а подібні розмисли з’являються таки в ХVІ ст., зокрема в Ж. Білицького (в книзі «Епіцедіон», 1584 р.), де вістив: «Як трава з теп- лом весни, правда скрізь проб’ється». У того-таки Ж. Білицького зустрі- чаємо афоризм у формібайки: Сміло олені себе в стаді пробувають, Як вони за гетьмана Лева собімають. Левів юрмисько слабке, хоч вони й сміливі, Як за гетьмана у них Оленьбоязливий... А ще в цього поета в кількох афоризмах проходить думка про спад- коємність доброго в поколіннях, через що кладенадію: Хай би син наслідував батьківськії справи, Україні послужив, як державецьправий. А найвидатніший український поет ХVІ ст. С. Кленович маніфестує у своїх афоризмах, що наша земля (називає її Роксоланією чи Руссю) не гірша інших, більш прославлених. При цьому не силу в людей славить, а розум і думку: «Розуму й думці скоряється сила». І йому, як Ж. Білиць- кому, важлива духовна перейнятливістьпоколінь: Русь зберігати дідівські закониуміє, З того шляху не зверне, що почала ниміти. При цьому значення Києва кладеться на тому ж рівні, на якому ста- вився давнійРим. Своєрідний розсип афоризмів фіксуємо в книзі С. Кленовича «Тор- ба Іуд» — тут подається панорама людського безчестя та лихочиння, і на противагу світовому злу поет закликає: «Кохайся в добрій справі, щоб міг ціло матись». Загалом же ця поема творить перелік тих люд- ських переступів та злочинів, які існували на зламі ХVІ–ХVII ст., ре- зюмуючи: 28

29. Від правди — право, також правдивість в назві, Обох підґрунтя — правда, глава єнаразі. Кумир є право, шнуром стає справедливість, Що витягнутий рівно — такаособливість. А під кінець подає напрочуд глибокий афористичнийвисновок: Людина-бо людині бува замість Бога, Бува ж — за вовка стане, за ворогазлого. Загалом треба признати в афористичних образах добра і зла досить тверду й однодумну послідовність у часі — і це в багатьох розмислах на- ших предків. Так само й при висловах щодо українськогопатріотизму. Так в анонімному «Зборовському збірнику» в 2-й пол. ХVІ ст. афо- ристично кладеться таканаука: Мачуху лиху ви, о вірні, минайте, Вітчизну пресвяту відтак зберігайте. Неважко здогадатися, що «мачуха» — це тодішня Польська держава, а «Вітчизна пресвята» — Україна. Продовження цієї думки подано в та- кому висновку: І зради, і фальші, хитрі влади всюди Поширення мають з пекла, ізпідспуддя. Глибока, треба сказати, думка. Держава тут бачиться не як Боже дан- ня для організації легшого життя в суспільстві, а як підспудна акція ди- явола — таке бачення змогло виникнути в поневоленому народі, тим-то маємо заперечення офіційного канона, що всяка влада від Бога, отже їй треба коритися. Навіть мудрість, за судженням цього автора, може бути світла і зла, через це й кладеться такийприпис: До світла ідіте, від тьми утікайте І мудрості злої відтакуникайте. Інший автор, що сховався за псевдонімом Іван Мелешко, в доповнен- ня таких думок вістить: «Багато тут є таких, що хоч і наша кістка (тобто українська. — В. Ш.), однак собачим м’ясом обросла і смердить» — по- тужно сказано, згодом фраза стане летючою, а може, і в той час такою була. Винятково цікаву афористичну байку створив Йосип Верещинський, хоча й римо-католицький єпископ, але особа вельми заслужена для про- будження української національної свідомості. Приведу цю байку пов- ністю: Завжди перемир’ям Лис той користає, Поки власних сусідів вщент необертає, 29

30. І зрадливим фортелем доти метикує, Як мідянка-гадюка, доки незвоює. В автора нема вказівки, хто той алегоричний лис чи мідянка-гадюка, але мене, збирача давніх афоризмів, вона вразила, бо напрочуд накладу- ється на теперішній час, хоч віддалена від тієї, а була написана 520 років тому. Так, це теперішня (ба й колишня, далі я підкріплю ту думку) Росія. Доповненням цієї байки-афоризму є інший вислів із тієї ж «Побудки» Й.Верещинського: Як же тому повірить, віри хто не має? Зрадить, знищить, здурити — це в нихпроцвітає. Ідалі: Хто ж би не готувався волю боронити? Краще мужньо померти, в рабстві неходити. Суть же цього афоризму в тому, що він кладе у свою основу значне узагальнення, яке здатне прикладатися до іншого часу та різних об’єктів, але з’являє позачасову істину, яка легко прикладається до інших часових реалій. У цьому і є немеркнуча вартість творів цьогожанру. Звертає увагу, що подібні думки виникали і в одного з ініціяторів унії 1596 р. Іпатія Потія. Ось цей перегук: «Більшу злість на того мають, хто не дасть собі кривду чинити і хто проти недруга міцніше стоїть і пере- ступи його краще знає і відверто всьому світу відкриває» — вислів та- кож можна прикласти до нашого часу. В цього ж автора є афоризм, що стосується безпосередньо до московитян: «Хто ж не відає, які є великі грубіянства й забобони в московському народі». І далі: «Так їхні звичаї зіпсовані, що самі собі і своїм не хочутьвірити». Кінець ХVI ст. був значущою добою в історії формування української самосвідомості, через це більше афоризмів з’являється суспільно-полі- тичного значення, відтак менше вдаються до індивідуальних, хоча й не без того. Розробляються високі теми, найчастіше про суголосся людини з Богом чи, навпаки, з антихристом, що визначає боротьбу добра і зла, про житейську темряву та світло, зокрема в душі. На той час україн- ці відчули немалу загрозу своїй ідентичності як етносу. Про це вістив, зокрема, Клирик Острозький з Острозького культурного осередку (це псевдонім): «Велика небезпека будову закладати на чужому фундаменті. Не менша трудність: не рядити своїм домом, тим більша сміливість: ва- житись знати і потрапити в чийсь умисел», — серйозна державотворча думка. Так само і розмисли щодо цього про світлість душі: «Коли розум світлий і чистий, освітлює душу», — тобто визвольні тенденції поєдну- ються із творенням добра — гуманістична думка. При цьому мислитель застерігає, що, прагнучи добра і світла, ніхто «не може бути вільний від сатанинських наїздів». Знову Мудрість предковічна: згадаймо, яккому- 30

31. ністи нібито пропагували найкращі ідеали, а фактично стали знаряддям сатани. Гуманістично наповнений і просторий афоризм пролюбов. Творцями афоризмів у цей час ставиться завжди проблема проодну «спільну лінію у вчинках батьків та синів, коли вона є, то, — проголошує Клирик Острозький, — там є рідбезсмертний». Подібні думки плекав і Христофор Філалет, також із Острозького культурногоосередку: Як не нищить, скажу, давні заповіти, Всі захочуть тоді в тиші-миріжити. Визнаний публіцист того часу Іван Вишенський був більш орто- доксальний, але і в нього з’являлися, окрім конфесійно-мізантропіч- них, блискучі думки. Як оця: «На життя народитися — це коли, ви- йшовши з утроби в цей світ і дійшовши зрілого віку, думка вже має силу відрізнити зле від доброго» — тобто маємо вже виклад світогляду не ренесансного, а барокового. І. Вишенського більше за інших популя- ризували в тоталітарні часи, бо він різко розмежовував бідних та бага- тих, вважав, що владики і попи часто ставилися від диявола, а небули «апостолами черні», які несли поміж паству світло освіти і морально- го вдосконалення, хоч у реальному житті поміж попів та владик було немало освітлених та освічених, так само й убогого розуму з низьким моральним рівнем. І вже цілком по-бароковому він вважає, що душа й тіло — непримиренні антагоністи, хоч душа й тіло без нерозривної спо- луки між собою стають мертві, як проголошували мудреці із глибшим розумом. Водночас розумів істину як категорію нерухому, отже й вічну, яку не може перебороти неправда, хоч можна тут контраргументувати істину: у неправедного істина — неправда, а у праведного таки правда; отже, істина — також змінне поняття. Проте не можна не погодитися з мислителем у його негації класового поділу: «Хай буде хлоп, — пи- сав він, — кожум’яка, сідельник та швець, але згадайте, що він брат наш, рівний з нами у всьому». Супротилежно багатії, хоч позірно вищі людини убогої і перевищують просту людину ласолюбнішим горлом, пишнішим помислом і неситішим здирством, а спасінням духовним вони далеко менші і гірші від простих людей — і це одкровення звучить по-сучасному. Але він казав і речі, які взяли за озброєннякомуністи: «Хай зігниє поганий член, щоб добрих не пошкодити»: Згадаймо, скіль- ки ті знищили людей, вважаючи їх «поганим членом» у своєму мороч- ному суспільстві, обплутаному сітями демагогії. Зрештою, в І. Вишен- ського читаємо і конверсійне афористичне подання: «Коли істина суща укріплюється і утверджується на тому рівні, де була неправда, тоді не- правда і думка звабного узаконення чи держави розривається і зникає, нібипавутина». 31

32. У третьому розділі зібрано афоризми 1-ї пол. ХVII ст. — особливий період в історії нашої землі, коли в еліту української нації виросло коза- цтво, яке стало самообороною супроти експансійної політики Польщі, та й не тільки, бо доводилося змагатися ще з двома напасниками, які ро- били постійні напади з півдня (турками й татарами, що їм підпорядко- вувалися як їхні васали), і з московитами з півночі, які становили немалу загрозу, не раз з’єднуючись у своїх нападах із татарами. Це супроти них воювала українська аристократія, зокрема князі Вишневецькі, Корецькі, Острозькі та ін., які, не маючи належної підтримки при обороні України супроти напасників чи маючи її недостатньо, формували козацькі пол- ки, про що цікаво оповідає у своїй поемі Ж. Білицький, відтак, щоб не воскресла від такого зв’язку Українська держава, поляки покористували- ся давнім принципом завойовників: розділяй та володарюй. Відповідно почалася масова католицизація українського шляхетства, яке здобувало польську чи іноземну освіту і ставало опонентом тієї частини україн- ства, що трималося східної православної віри. Другим руйнуючим солі- дарність українського народу актом стало введення унії, тобто частина православних з’єдналася з римо-католицизмом на автономних началах. І в такий спосіб було вчинено розкол української нації. Це й зумовило те, що козаки почали виростати в еліту, стаючи реальними захисниками України. Саме для того, щоб розірвати зв’язок української аристократії з козаками, поляки інспірували повстання Криштофа Косинського су- проти князів Острозьких, які були родом із Рюриковичів і тоді вважали- ся (передусім князь К. К. Острозький та його син Олександр) батьками нації: розвивали освіту, заснувавши Острозьку школу, її звали гімназією, але сягала рівня академії; відновили українське книгодрукування, відтак тут зібрався Острозький культурний осередок. Сам же К. Косинський був етнічним поляком. Є думка, що його й було послано організувати повстання проти князів Острозьких і тим учинити ще один розкол. Ви- датною пам’яткою цих подій стала латиномовна поема СимонаПекаліда «Про Острозьку війну», саме тут ішлося про козацького ватажка К. Ко- синського. Своїм народом С. Пекалід вважає український, про який він високої думки: «З роду твердий наш народ у всіляких нестатках». Автор розрізняє війни на Божі й безбожні; Божі — оборонні, а напасницькі — безбожні. Ось цейпасаж: Війни безбожні, якщо вже годиться вести, то ніколи Ви ні себе, ні своїх, ні вождів не примушуйте бути. Участь у бранях таких не примушуйтебрати, Помста і він, справедливий Господь, гнів великийрозпалить. Ця тема згодом знайде докладніше опрацювання в К. Саковича, та й не тільки, формуючись ув афористичні структури. І хоч українці втій 32

33. порі вели й напасницькі війни, зокрема супроти турків, але ця була обо- ронною. Пізніше, у ХVIII ст., таке ж подання афористично оформить С. Діво- вич, і ми до цього ще повернемося. А загалом зло, зокрема чинене у вій- ськовий спосіб супроти сусідів-напасників, лише почасти знаходить собі виправдання під покровом конфесійного несприйняття. Значно більше міркують українські мудреці про добро, яке людина має чинити у світі. Яскраво це проступає у творах брата знаменитого героя С. Наливайка Дем’яна, який у корені моральної повноцінності кладе сумління як Божу волю, через яке достойна людина має судити самого себе, а з моральних правил перевага надається добротворенню. Ось цей чудовий афоризм, класично оформлений: спершу йде двовірш про сад як алегорія, а тоді — перенесення налюдину: Коли сад, що з нього плоди заживають, Старіє, то інші деревазростають, Так само подібні подібненародить, Все чесне й достатнє зі світу не зводять,— підкреслюю останнього рядка, який є моральнимвисновком. А загалом тема перейнятливості добра в поколіннях розробляється у чіткихформулах: Як добрий ти будеш, то славапригідно В нащадку заквітне, не зникне безслідно. Ти — злий, хай нащадок на власне старання До доброго має в житті цьому дбання,— отже, добро, поборюючи зло, все-такиперемагає. Вельми займало наших давніх мислителів таке поняття, як душа, і не один із них брався розтлумачити, що ж воно таке. Найдавніший «Душев- ник», який до нас дійшов, написав автор, який сховався за криптонімом Г. Т. (1607 р.). Він вважав, що душа «нероздільна від плоті, і зі смертю плоті помирає також». Подається і точніше визначення: «Душа — це є чоловік, духом Божим живе». Можна було це визначити як добро в лю- дині, але автор дивиться глибше: Бог наливає душу, як живу воду, коли вона добротворна, а водночас може наливати душу «водами смородли- вими», коли людина гордує живими джерелами. Таким чином душа ба- читься як невидима символічна посудина, нерозривно пов’язана з плот- тю. А загалом людина — «істота творча», але «плоть без душі, а душа без плоті нічого створити не може, коли ж є з плоттю — жива» — своєрідне бачення. Доповнює розмисла про душу інший афоризм: «Хто душу обе- рігає, той її остерігає». І це тому, що душа творить усе: чи лихе, чи до- бре. Душа уподібнюється до здоров’я, існує й несита душа, якій усемало. 33

34. Загалом душа нематеріяльна, а повна вартісність душі — в її наповненні; тоді людина перебуває «в живійдуші». Сучасному скептику ці розмисли можуть здатися схоластичними, але я, їх не заперечуючи, можу сказати: а хто і в пізнішому часі достатньо розтлумачив це вірогідніше; те, що душа напевне існує в кожній людині, важко заперечити. Отож вважаю, що душа — це житейська енергія, яка рухає і нашими справами й помислами в той чи інший бік, і без неї лю- дина жити не може, принаймні як повноціннаістота. Зовсім інакшими проблемамицікавився на поч. ХVII ст. Мартин Пашковський, автор книги «Україна, татарами терзана». Поет цей ще належно не вивчений, але дуже цікавий. Його головний інтерес — обо- рона України від нападників-татар, а загалом він на Польську державу, в яку входила тоді Україна, не сподівався, а став прихильником самообо- рони власної —козацької. Бог ясно каже, щоб сукню продав би, Меч купив, землю здирати не давби. Цей погляд на війни цілком суголосний погляду С. Пекаліда; прошу читача порівняти поданого вище афоризма на цю тему С. Пекаліда з та- ким же у М.Пашковського: Війни святі, як боронять свободу, Несправедливі ж — прокляті з породу. Несправедливість — годиться відбитись, Прямо чи криво, абивборонитись. Застерігає поет од міжусоб’я та чвар — вічного прокляття україн- ців — і радить своєму народу: «Разом рятуймось у смутній цій хвилі», — звільнення від ярма вважається ділом святим, якому й фортунитьБог. Афоризмитипу морального повчання творив Мелетій Смотриць- кий — ця традиція тягнеться у нас з часів Київської України-Руси; Украї- на в часі поета називається «конаючою матір’ю». Ганьбить він і темних, грошолюбців-священиків: «Чи може бути пастирем і вчителем той, ко- трий сам не вчився?». Або це: «Горе Вам, що продаєте, і вам, що купуєте дар СвятогоДуха,ісріблоВашебуде вамназгубу».Він-такипроголошує: «Шануй Мудрість, а не золото» і вважає, що Мудрість у підступну душу не входить. Відтак закликає: «Одкрийте сердечні очі ваші і пізнайте са- мих себе!» Цю ідею у ХVIII ст. докладно розробить Г.Сковорода. Чи не першим, хто почав свідомо складати поетичні афоризми, по- даючи їх як жанрово окрему форму поезії, був Віталій, автор книги «Ча- сослов», що вийшла в 1612 р. Правда, введені вони були в богословську книгу, цим і зумовлюється те, що мають моралізаторське призначення, притому досить високого ґатунку, як, приміром,оце: 34

35. В таких і життя зневажається, Учення якихпопирається. Або: Важко жити повнокровно, Як безчесних всюдиповно. Яскравою постаттю у початках ХVII ст. був діяч, який у м. Доромлі (Галичина) створив потужний культурний осередок, Ян Щасний-Гер- бурт — цього осередка годилося б назвати польсько-українським, зі- бралися-бо тут представники римо-католицької руси. Було засновано друкарню, відтак з’являлися книжки. Багато цікавого створив цей гурт, але найцікавіший для українців — це «Розмисел про народ руський» від 1613 р., по якому розсипано блискучі афоризми. Написано твір у часи римо-католицької реакції, якій сприяв король Сигизмунд III, коли в черговий раз український народ хотіли стерти, на що Ян Щасний-Гер- бурт сміливо проголосив: «Жоден розум, жодне насильство не можуть досягти того, щоб руси не було в Русі». Інша велика думка: «В умислах людських найліпше право і матір усіх прав — звичай. Бо чи ж щось інше є право, як не самий звичай, уживаний продовж багатьох літ і якого ви- знано за добрий». Українці ж мали й офіційне право з часів Київської України-Руси, а звичаєве ще й раніше, та й офіційне («Руська правда») користувалося таки звичаєвим правом, тобто етнічним, а офіційне вста- новлювалося князями та королями. Тим-то Ян Щасний-Гербурт іпрорік: «Право писане — мертве, коли звичай його не оживлює». Цим проголо- шувалося, що кожен етнос самодостатній у цьому світі і великий злочин перед Богом його ущемляти чи й нищити. Висновок із цього промови- стий: «Хто тільки чесний, хто тільки любить свободу й мир, мав би до того схилитись, щоб старі права і звичаї цілимизалишити». Йдеться про Україну, не Русь — саме під такою назвою бачить своєю матір’ю та Вітчизною представник Добромильського культурного осе- редку Войцех Кіцький. До речі, так називав свою землю і згаданий вище Ж. Білицький у ХVІст. Нераз українські мислителі розробляли тему заздрості як одного з людських лихочинств. Перший, здається, афоризм на цю тему створив Гаврило Дорофієвич у перекладі книги І. Золотоустого — далі відзнача- тимемо цю тему з розвитком у часі. Г. Дорофієвич ще в 1614 р.сказав: Буваєш ти в усіх уненависті, О поганая надмір, лиха надтозаздросте! Про заздрість вістить і К. Транквіліон-Ставровецький у 1618 р., за- явивши: «Незаздрому і праця його поспіває». Думка глибока — заз- дрісник не здатний на духовні подвиги. Окрім того, К. Транквіліон ста- вить постулата «природного розуму», вище якого не вартовиступати. 35

36. Скажемо від себе, що саме тоді й виникає заздрість. Вістить мислитель і про «багатовидний чистийрозум». Цікаво зафіксувати, як бачили в тогочассі Бога такі мудреці і як це далеко від догматичного розуміння з його апокрифічними уявленнями: «Бог є істота надістотна, але бутність над усі бутності, сама істотна, що перед собою, проста, нескладна, без початку і кінця, без обмежень» — глибока думка, рації якої годі заперечити й тепер. Так само цікавий по- гляд К. Транквіліона-Ставровецького на різницю між умом та розумом. А вияснення, що «Слово та голос — це світло ума» не може не викликати захоплення. Говорить мислитель і про «розумну душу», є в нього й таке подання: «Постає душа на тіло, а тіло воює на душу», — цілком баро- кова позиція, на основі якої у XVIII ст. Й. Горленко напише цілупоему «Бран семи чесних добродійностей із сімома гріхами смертними в люди- ні-мандрівцю». Є в К. Транквіліона-Ставровецького цикл висловлювань про Мудрість (чи Премудрість), яка, на думку автора, ходить «по душах праведних» і «любителів своїх близько Бога уміщає». Немало місця за- ймають у наших мислителів і думки просмерть. Щеодин представник римо-католицької Руси Іван Домбровський у книзі «Дніпрові камени» (бл. 1619) славить князів Острозьких з викла- дом історії того роду і подає цикл афоризмів з негаційною оцінкою царів та державців. Ось зразок такогоможновладця: Жоден злочинець простий не спроможний все так зруйнувати, Як можновладець найвищий, призначений Богом на владу,— скажемо: свята правда, актуальна й сьогодні, хоч навряд чи такий мож- новладець призначений Богом, а швидше є ставлеником диявола (Ленін, Гітлер, Сталін, Путін, Янукович та їмподібні). Особливо цікавий афоризм І. Домбровського про козаків: «Безліч разів топтана слава і козаків породила». Вище я вже розмірковував на цю тему. Зустрічається тут афоризм про птаха Фенікса, який воскресає згорівши. Він тут не називається, однак алегоричність подання зберіга- ється — йдеться про Україну, яка в той час за підмогою козаків воскре- сала. Щодо держави як такої, то поет не бачить її Божим творенням, бо держави «слабнуть щоднини, а з часом хиріють і мрутьневблаганно». Визначним мислителем був Касіян Сакович, філософ і поет, який у творі «Аристотельські проблеми, або Питання про природу людини» (1620) велике значення надавав школам, а не церквам: «І я можу сказати, що в наш час більше потрібні школи, ніж численні церкви без жодної школи». К. Сакович був творцем вишуканих афоризмів. Зацитую хоч би таке: «Для чого перед ротом маємо губи? Щоб вони були мовби ворота- ми для стриманості язика. І щоб язик не порвався говорити раніш, ніж губи порадять» — тут уже є трохи гумору, і це чи не перший зразокгу- 36

37. мористичного афоризму. Або візьмемо ще такий: «Ті, що добре п’ють, добре і співають, бо тим пияцтвом так собі розширюють горло, що коли пищали раніше дискантом, то тепер ревуть басом». Створив К. Сакович цикл афоризмів про жінок та подружжя. Зага- лом вони подані в об’єктивному тоні, автор має хіба негацію докрасунь: «З гарною так багато труднощів і клопотів, що життя з нею подібне по- стійному і важкому стоянню на варті». Блискуче сказано. Немало мис- лить К. Сакович і про смерть: «Смерть — кінець битві, їй усі скоряються: і ті, що забиті, і ті, щовоюють». Однією з визначних поетичних книжок того часу були «Вірші на жа- лісний погреб П. Конашевича-Сагайдачного» (1622) К. Саковича, де є важливі суспільно-політичні проголошення, цикл віршів про смерть — і тут афористичний ряд широкий. Особливо важливі міркування про вольність: Вольність — ось найважніша річ поміж усіми, Гідність їй уступає речамисвоїми. Тож посвідчити можуть цю думку народи, Бо вони до свободи ідуть од природи,— на свій час досить значуща декларація. Є й висловлення про війну, суго- лосне до раніших, інших гуманістичнихтворів: Та ж війна з одних причин може в світі бути, Щоб свої і людськії кривдивідвернути. За Вітчизну-бо краще і головускласти, Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти. Тож коли хто не хоче за крайумирати, Той з Вітчизною згодом піде погибати. В окремому «Трактаті про душу» (1625) К. Сакович подає своє розу- міння душі: «Душа дійсно є форма, яка дає життя природному тілу, що має різні частини і здатності до буття» — істина близька до тієї, яку ви- словив Г. Т., що про нього була мова вище, хоча К. Сакович тлумачить її ширше: «Людський рід постає за законом розумної душі». Мислитель вважає, що душа є Божа частка в людині, але подібність до Бога тіла за- перечує, бо «Бог не має тіла»; заперечує також і походження людини з Божого єства, проте вважає, що «людське серце є власною оселею, в якій живе Бог, а здатністю розумної душі є розум, розумна ж душа створюєть- ся Богом. Тіло ж підвладне душі, а не душатілові». Борцем за українські свободи та вольності був Л. Деревинський, дум- ки якого певною мірою суголосні з думками Яна Щасного-Гербурта — це добре видно із «Суплікації» (1623). Автор навіть повторив афоризма сво- го попередника, правда, з корективою: «Відступники наші є затим,аби 37

38. руси не залишилося на Руси». Унію мислитель сприймав різконегативно: «Віру народам руським (звертаю увагу на це визначення — йдеться про українців та білорусів) не посилитизнести». Апологію Мудрості творить Тома Євлевич у поемі «Лабіринт»(1625): «Я — Мудрість, на руках своїх я світ пестую, його я ширю, множу, бага- чу, рятую». Автор визнає владу Мудрості, але: «Була б Мудрості красній нелегкая влада, де клопочуться скупії: спір, свара і звада», а коли наука у вбожестві гине, то «разом з нею і край наш тане, як крижина». Вживає поет й образні афоризми: «І струни голосніш звучать, вигравають, коли по них доладно і разомвдаряють». Образно-порівняльні афоризми вишукано створює і такий видат- ний поет, як Симон Зиморович, у декламаційній поемі «Роксоланки, або Руські дівчата»: «Ти болю не пізнала (від бджіл), коли б мед не чіпала», або: «Крилам згорілим повітря не збити» (антитезний афоризм із запере- ченням алегорії птаха Фенікса), порівняльнийафоризм: Як ріка, котра спливає І до моряутікає, Так хутко вік наш малий зникає, Відтак життя нам щоденноубуває. Або: «Людина до листя в житті цім подібна» — просте, коротке по- дання, а коли згадати, що поет прожив дуже коротке життя, то мимоволі відчувається гіркота. За давньою традицією афоризми-повчання творив львівський єпи- скоп Арсеній Желіборський у «Повчанні ієрею» (1632). Вони прості, по- пуляризують церковні догмати, а трапляються і вишукані,порівняльні: «Як дівчина, яка не зберегла дівства, осквернила тіло, так душа, котра не зберегла заповіту, оскверняєдух». Як «мудре слово» творив свої афоризми київський учитель Лаврської школи Софроній Почаський у поемці «Евхаристиріон» (1632), вико- ристовуючи поетику несподіваних порівнянь: «О воістину золотом ти є, якщо золотом погорджуєш», або: «Слава, високо літаючи, високо сідає», або використовує поетику байки: «За стрімким золоторогим оленем гони ти, щоб з наук дорогий час для пожитку вжити». Загалом С. Почаський довів афоризм довіртуозності. Творив афоризми в поетиці байки й Ісайя Копинський, що був корот- кий час київським митрополитом, поєднуючи таке із повчанням (зреш- тою, байка — теж повчальний жанр): «Не уподібнюйся мусі чи мурашці, які заради малої медової солодкості гублять здатність вільно рухатися». Або такий, бароковий, вивертас: «Хто істинно пізнав себе, той пізнав Бога,ахтопізнавБога,пізнавсебе,отже,з’єднавсязБогом»,читаке: «Перемагайзлодобром,незлом,отженезагасишвогню».Всецезкниги «Алфавіт духовний», що мала повчальнийхарактер. 38

39. В епоху Бароко розвинувся філософський афоризм. Це виразно по- мічаємо вже в К. Саковича, хоча більшою мірою культивує такий афо- ризм професор Київської колегії Йосип Кононович-Горбацький у тво- рах «Оратор Могилянський» (1635) і «Підручник із логіки» (1639–1642). Подамо такий зразок: «Мистецтво легко пускає коріння і так само лег- ко викорчовується». Порівняння несподіване, побудоване на порів- нянні між рослиною та людиною, суть алегорії сприймач має вловити. Спрощеною мовою можна було б сказати: «Є мистецтво потрібне й не- потрібне, яке здобуває свою чинність у світі і не здобуває». Загалом біль- шість його афоризмів стосуються риторичного мистецтва — предмет, якоговикладав. Пересипав афоризмами книгу «Тератургима, або Чуда» чернець Ки- єво-Печерської лаври Атанасій Кальнофойський. Творить він її у тра- диції саме українського мислення, бо, як заявляє: «Роксоланія на своє багата». Подаєалегоричні афоризми, побудовані на порівнянні явищ природи та людського чину: «Пальмове дерево тим пишніше зародить, чим нижче великими тягарами змуситься схиляти до землі зрослі угору гілки свої». На цій основі апологізує людську працю. При цьому висту- пає проти «пістрявості мови» — бачить це як потворність — маємо чи не перше засудження творів з надмірно ускладненою образністю. Для нього ж «правда в природній іпостасі любується»; при тому вістить: «Той є бре- хуном, котрий товари своєї хитрості, несправедливості й неправди хоче утвердити й особливу надає їм одежу та звідкілясь інде узятими рум’яна- ми їх рум’янить». Для історика української літератури це подання цікаве, бо йшлося про формальну, чи, як тепер кажуть, формалістичну поезію та прозу, а ще й те, що не все з того часу збереглося, очевидно, й ті, що мали формалістичні ігри. Попри таку заяву й сам не раз уживає поети- ку кучерявого стилю. А справжню формалістичну поему фіксуємо хіба в 1657 р. — анонімні «Герби і трени на смерть С. Косова» із дуже вигад- ливою поетичною грою — про неї поведемо мову далі. Деякі афоризми А. Кальнофойського звучать по-особливому яскраво, наприклад: «Тих, що в землі лежать, хто кількість, пильно підраховуючи, полічить?»або «Нерівні народжуємося, а рівні вмираємо». Чиотаке: Так це буває: добрий вмирає, недовгоживши, Злий же немало жив був, тривало, зла не збридивши,— тут відбито житейську закономірність, що добрі люди вмирають рано, а лихі живуть довго. Саме тому наш автор підсумовує: «Зло, що триває, смерть не вбиває, добре язвідав». А. Кальнофойський належав до т. зв. Київського Атенею (Сіону) — культурного осередку, що групувався довкола П. Могили; годі тверди- ти, що його достатньо вивчено. З інших яскравих постатей у томуколі 39

40. можнавиділити Івана Калимона, принаймні його афоризми бувають цікаві. А коли він писав, що «Новий день повинен новим звеселяти світлом», можна гадати, що тут ідеться про той-таки Київський Атеней (Сіон), принаймні цю думку підказує наступний його афоризм із книж- ки «Образ чесноти і слави» (1641): «Тепер настає наш день, підноситься тріумф нашого (українського. — В. Ш.) сонця». Є в І. Калимона й цілком нові за висвітленням міркування, наприклад, протиставлення тріумфу та перемоги, бо тріумф «несе не тільки прославлення своїх подвигів, а гризоти, ганьбу, тортури і рани» — цей пацифізм на тлі постійних у той час воєн звучить гуманістично. Більше того, в його поняття афористики входить любов, чого раніше ми не помічали: «Любов так чинить, щоб урятувати люд людський, бо любить його», чи: «Любов ненавидить бли- скавки, не любить шкодити, а любить голубити». Знаходимо в поета й апологію Розуму в такому цікавому афоризмі: «Сонцеві звично зникати, але нашому розумові зникати незвично». Своєрідною особистістю був Атанасій Филипович, автор «Діяріуша» 1646 р., палкий поборник православ’я і ворог унії. Його афоризми відби- вають таку позицію. Знаходимо тут і афоризм-байку: «Лисиця з Вовком покумалися». Коли пішли по здобич, Вовк сказав: «Кумо, наполовину поділимося, але, що моє і твоє, я однаково з’їм». Оригінальним є і те, що автор не бачить Бога як Бога доброго, згоди, а в нього окремо існує «Бог злий, незгоди». І подається своєрідне резюме: «Згода — в особах рівних, незгода — в особахнерівних». Центральною постаттю перед початком Визвольної війни був, як уже вістилося, Петро Могила, тодішній київський митрополит, досить активний у своїй діяльності. У книзі «Требник», над якою працював не тільки він, але й люди його кола, маємо розсип афоризмів-розмислів про людину, яку Бог настановив «бути господарем або доглядачем усім зем- ним створінням». Але автор уподібнює людину, «ніби до сирої їжі, до гниття схильної та нестравної». Відтак «Бог вживає, як сіль, зверхників, аби така їжа не погнила» — своєрідна думка, яка, очевидно, виходить із того, що монарх є помазаником Божим — таке в українських мисли- телів рідко проголошувалося. Загалом про зверхників є кілька позицій, тематично поєднаних. Зверхника П. Могила прирівнює до духу, чи душі, в людському тілі. Зрештою, не забуваймо, що сам П. Могила був мол- даванином з господарського (княжого) роду, який свого часу правив Молдавією. Другий цикл — про жінку, зокрема й добру: «Добра жінка є знаменитим даром од Бога», відповідно, автор подає ряд афоризмів-по- вчань. Є афоризми і про смерть. Знаходимо ряд моральних приписів і в творі П. Могили «Розмисел про іночежиття». Про душу, як уже вказувалося, українці подавали свої розгадування. Трактата «Про душу» написав і Інокентій Гізель, німець зпоходження, 40

41. який перейшов у православ’я і, так би мовити, зукраїнізувався. Само- го трактата написано в 1645–1647 рр. Для мислителя «душа є началом, через що живе, відчуває, розвивається та мислить людина» — зрештою, це традиційний погляд, хоч і умоглядний. І. Гізель вважав: «Скільки ро- дів одушевлених істот, стільки родів і душ», тобто йдеться про розподіл людей на народи, а в кожного свій різновид душі. Душею наділяє автор і тварин, а «людина формально є такою, що живе життям рослини і є формальною твариною», адже все живе має душу. Міркує І. Гізель і про інші фундаментальні речі: смерть, серце, пам’ять, чуттєве прагнення, любов, інтелект тощо, і все це подається й у формі афоризмів. У «Метафі- зичнім трактаті» така розкладка продовжується: розум, воля, істинність тощо. Цікаві подання про добро і зло: «Нічого не буває такою мірою злом, щоб не мало чогось властивого для добра» — пізніше це назвуть діялектикою, хоч у цьому разі це швидше метафізична теорія меж супе- речностей. Оригінально звучить і такий афоризм: «Краще, щоб Бог усіх любив негативно, ніж ненавидів позитивно» — тут уже є щось од мета- фізичноїказуїстики. Пересипана афоризмами й книга І. Гізеля «Мир з Богом людини» (1669). Розкішно сказано: «Совість є свідчення себе самого чи розумний розсуд про себе». У продовження цього розмислу мислитель ділить со- вість на сумнівну, коли людина вагається: чинити чи не чинити; є со- вість знічена, коли людина виходить із сумнівного чи кривого засновку. Не менш цікаво тлумачиться поняття «воля» як «духовна сила розумної душі». Тлумачення заздрості вже було не в одного українського мисли- теля — очевидно, це властиво українцям. У І. Гізеля поняття розроблено із різними нюансами, із завершальним: «Перший плід заїлості є нена- висть». Бажання ж відомсти І. Гізель називає безчинним, а загалом — це пристрасне роз’ятрення. Докладно розробляється і поняттягніву. А розмисла про те, які є гріхи подружнього стану, мислитель ділить на низку афоризмів, пов’язаних у цикл. Усе це в його розумінні складає «догмат». Щодо афоризмів Богдана Хмельницького, розкладаю їх на дві части- ни: одні вибрано із підписаних ним документів — це листи до прави- телів: турецького султана, шведського короля, і з універсалів. Але ав- торство їхнє може бути сумнівне: ці писання подавалися від його імені, а писати могли чи особистий секретар Самійло Зорка, чи генеральний писар Іван Виговський з корекціями самого Хмельницького. Друга ча- стина — афоризми, що їх цитують літописці: Г. Граб’янка, С. Величко чи автор анонімної «Історії Русів», чи й поети: С. Дівович та ін., їх подаю не тут, а на своєму місці. Серед них є цікаві, як цей: «Правда, гніт та неволя викликають сувору помсту з боку справедливості, щоб Божі настанови проявлялися в усьому на очах “живих людей”». Звертає увагу, щотут 41

42. згадується «передвічна Мудрість» — так я назвав і цю книгу, правда, пов- торюючи назву п’єси з ХVIII ст. Або це: «Нас, чутливих і живих, вва- жають дикими і неспокійними, а відважних і добре заслужених назвали бунтівниками» — дивовижний афоризм, який актуальний і в нашому часі. А такий наклеп утвердився тому, що «усі зважають лише, аби зни- щити козацькийрід». У четвертому розділі подано афоризми 2-ї пол. ХVII ст., і почати розмисли з того часу варто з поеми «Герби і трени при гробі С. Косо- ва» (1658); про цю поему я написав окрему розвідку перед перекладом її на сучасну мову (з кн.: «Дніпрові камени. Українська ренесансна та ранньобарокова поема». Антологія. — К., 2009. — С. 439–455, текст на с. 456–492). Тематично головною темою афоризмів анонімного автора цьо- го твору можна назвати: людина живе небом та землею. Вважає автор і письмо небеснимтворивом: Садівника є мудре вельми діло, Аби письма у землю не садили, Що написалось у піщанійпадолі, У гробовій — те письмо в недолі,— а отже: «Письмові Божа лиш мудрість зарадить». Знаходимо тут ремініс- ценцію байки про Лева (зветься тут ця байкапритчею). Книжником, ба й творцем афоризмів, можна назвати Іоаникія Га- лятовського із Чернігівського культурного осередку, який почав свою літературну діяльність книгою «Ключ розуміння» (1659). Вміщено тут такий афоризм-байку: «Не жаль мені, що б’є мене дерево і залізо, які в стрілі є, бо то чуже, але жаль мені, що мої ж пера орлині б’ють мене, орла». В основі — алегорія, бо йдеться тут про початок т. зв. Руїни в іс- торії України, коли йшов, як тоді писалося, «брат на брата». Відомо, що цей розбрат почався з повстання супроти законного гетьмана І. Вигов- ського російського прилизня Мартина Пушкаря, полтавського полков- ника. У «Розмові білоцерківській» (1663), яка є диспутом римо-католика з православним, власне І. Галятовським, відбито колізії тодішніх міжкон- фесійних змагань. Побіч із афоризмом-повчанням вишуканий, мета- форичний про світ: «Морем скляним світ зветься, бо начиння скляне є слабке, легко і прудко б’ється, псується, відміняється». Далі світзветься «червоним», бо й тут «кров людська щедро розливається», є він ще й мер- твим, «бо на світі люди є грішні, у яких тіло хоча й живе, але душі їхні є мертві» — метафора свіжа й разюча. Не менш оригінально-вигадливе й таке подання: «Павук пекельний — дух нечистий; по всіх домах світ- ських і духовних і по всьому світу він розтягає свої сіті-гріхи на людей»; тут використано байкову поетику. Знову-таки, як про сьогоднішнійдень 42

43. вістить афоризм про багатих: «Багаті через те не можуть довго жити на світі, бо вони печаляться, що не мають де багатства свого сховати». Зага- лом багатих автор контрверсійно називає убогими, і то тому, що «вони ще більше багатства прагнуть мати, ніби нічого не мали» і ніколи ба- гатством не наситяться. Їм протиставляються убогі люди, які «в серці своєму мають скарб духовний: цноти і добрі вчинки» — знову-таки ніби про сьогодні сказано. Не можу не виписати й такого афористичного ше- девра: «Світ яблуко є райське, яке зверху було гарне, а всередині мало смерть». А ще світ прирівнюється до «кола оборотного і нестатечного», яке людину «піднесе і, додолу кинувши, розіб’є». Взагалі І. Галятовський був досконалим майстромафоризму. Немало їх розсіяв у своїй поетичній книзі «Селянки нові руські» (1663) і Бартоломей Зиморович зі Львова, рідний брат згаданого вище Симона (їхнє справжнє прізвище — Озимок). Вживає він типові для афоризмів порівняння з рослинним світом: «Раз у рік плід однако дерево народить, а любов різносмачний плід щоднини плодить» — цікаве помі- чення. Згадується тут і ходяча в тому часі фраза типу крилатого вислову (так можна називати афоризми певного типу, коли фраза здобуває ус- ного поширення): «Ляшським м’ясом вже кості ті руські оброслі» — так називали полонізованих українців. Зрештою, і сам Б. Зиморович був по- лонізований, хоч тільки позверхньо, недаремно створив «Нові селянки руські», а у своїй латиномовній історичній праці «Потрійний Львів» ба- чив це місто триіпостасним: українським, польським та німецьким. Сам був римо-католиком і негативно ставився до Визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким, відтак створив, уболіваючи за великі руйнування в тому часі, такого гіркого афоризма: «Горобці, а не люди святу церкву східну за дім візьмуть, як вірні до решти погинуть» — тут ідеться не про алегоричних пташок з байки, а реальних, бо в руїнах церков справді по- селяються ці птахи. Цитує поет і вислів Б. Хмельницького: «Божую руку нам не гамувати, при сухих дровах мусять і сирі вогоньбрати». Одним із найвидатніших полономовних українських поетів 2-ї пол. ХVII ст. був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. У контекст польської літератури він не входив цілком, бо писав про народ україн- ський і його болями болів, притому патріотично. Навіть написав спе- ціяльного вірша «Русин до поляка, що по-польськи балака». Пояснення цього парадоксу подаєтаке: Не усякому поляку Будуть вірші ці до смаку. О, коли б ти, ляше,вірші В руській мові склав не гірші. Звір це дикий для русина, Що польщизна, щолатина. 43

44. І далі проголошує постулат свогочасу: Вільність мають поетове Щодо вимислів тамови. Це треба пояснити. За естетичними приписами тодішніх поетик, мова твору не була ознакою належності автора до тієї чи іншої культури, йому вільно було писати мовою, якою володів і яку розуміли його вче- ні співбрати. Більше того, вміння віршувати на кількох мовах вважали ознакою ученості, хоч цей принцип приймали не всі. Сам Л. Баранович навчавсь у польських школах, тобто освіта його була польська, але по- при те кістки, за Б. Зиморовичем, не обросли польським м’ясом, а зали- шилися цілком українські. Українцем же був цілком твердим і не тільки творив українську літературу, а йстав головою Чернігівського куль- турного осередку, після Київсько-Могилянського — найпотужнішого в тому часі, а твори там писалися і книжною українською, і латинською, йпольською. Отже, літературна мова вибиралася чи питома, чи яка була в навчальному закладі (латинська та польська), тому й називаємо українську літературу ХVII–XVIII ст. багатомовною. Не пізнавши її (до- дати сюди треба словенську, в XIX ст. її назвали церковнослов’янською) в такому строкатому вигляді, пояснити чи сприйняти її годі. Зрештою, заклик Л. Барановича до поляка писати українською здобув у XIX ст. в польській літературі своєрідний відгук, коли з’явилася т. зв. Україн- ська школа, деякі представники якої (Т. Падура, А. Шашкевич та ін.) писали йукраїнською. Л. Баранович був майстром афористичної поезії, підчас і вишуканої, з оригінальним образнимнаповненням: Місяцем, сонцем Бог, наче м’ячами, Кидав в небі — так грається знами. Або такий поетичнийшедевр: Злото — болото, тож груду ту злотну Май за болотну у себероботу. Скільки ковтнуло людей те болото — Злото кохали, болотнеєзлото. Проте більшість афоризмів Л. Барановича — це моральне повчання. Не раз поет використовує не так байкову, як анімалістичну поетику. Птахи, зокрема яструб, віл, бджоли, пес, який гавкає на сонце, павич потрібні авторові для творення алегорії. Є добірка віршів про смерть, яка персоніфікується в образ «пані могутньої» з косою, так вона ба- читься і в народній демонології, а людина при цьому порівнюється з травою. У вірші-розмислі, що творить афоризм, тіло прирівнюєтьсядо 44

45. злодія, а тіло і душа «з мішка одного... їжу мають». Тілові люди більше догоджають, якдуші. Творить Л. Баранович афоризми і на політичні та суспільні теми: про залиту кров’ю Україну, мир, без якого важко пробути, бо «миру мир хоче». Але у світі бенкетує не мир, а мор. Загалом же можна сказати, що цьому авторові значною мірою належить честь творення барокового орнаментування афоризму. Приведем ще один зразок: «Горе-горілка світ густо полила, слушно — горілка — вогнем запалила». Іноді афоризм стає під його рукою політичнимгаслом: Народе давній, мій руський, славний, Подбай просвободу! Дбай краще, бо то цінніше злота, Жий безпереводу! Або: «Всьому живому з миром треба стати, щоб після бою ями не копати». Своєрідне в поета трактування Бога як дороги, яку топчуть ноги, бо він, Бог, хоче «всім служити у житті». Подається і влучне політичне помічення: «поляки-бо справді втратні, коли руси не є братні», — свята правда, можна сказати, бо коли обидва народи жили у взаємоповазі, то успішно боронилися супроти двох завойовницьких монстрів: Туреччи- ни з її васалом — татарами та Московією з її зажерливою жагою до заво- ювань. Це помічення стало актуальним і тепер, коли знову прокинувся імперіялістичний хижак —Росія. Інколи афоризми запозичуються, бо в нашій збірці повторюються в різних авторів, як афоризм про лікарів «Нашим-бо нездоров’ям в добрі лікареве», є також обігрування чи цитування народних прислів’їв. Не оминає архієпископ і розмислів про жінок та подружжя — вони цікаві йдотепні. Творець байок Антоній Радивиловський використовує образність байки і в афоризмах: «Облудний світ, як бачимо, має подобенство Лиса». Ласі люди прирівнюються до курок у курнику, «добро зриме й небесне» подається в образах двох яєчок. Або таке: «Пава — гарна пташка, одначе високо не літає». Люди також уподібнюються до пташок, які мають здат- ність літати. Творить цей автор і морально-навчительніафоризми. Мудрі помічення любили вживати й барокові драматурги. Це чини- лося з двох причин: щоб пожвавити виклад часом не зовсім дохідливого тексту драми чи приїлість її конфесійного контексту — їх творили зде- більшого на біблійні теми чи про святих. Із ХVII ст. драм залишилося небагато, більше із ХVIII ст., отож анонімна драма «Про чоловіка Божого Олексія» із 1673–1674 рр. має для нашої теми свій інтерес. Звертає увагу, що в той час ототожнювали Бога з фортуною, у п’єсі це називалося «ви- гадкою». Окремо йдеться про Славу, яка не є вічною. Думкадорівнюєть- 45

46. ся до хитливої тростини. Смерть, як і в Л. Барановича, є сліпа і персоні- фікується: «і старого до гробу веде, й молодого» тощо. Цікаві афоризми творив невідомий автор рукопису від 1677 р. Це був українець, патріотично наладнаний і добре освічений, а самі вірші по- стали у тривожному й кроволийному часі, коли турки рушили на Пра- вобережжя і завойовували його з великою жорстокістю. Турка автор на- зиває псом і собакою, і то через те, що пес у них була обожнювана істота. Авторові боліло, що ніхто із держав-сусідів Україні не допомагає, а лише поглиблюєРуїну: «Що без помочі візьмеш?» — кожен добре знає, А Вкраїна лиш одну Божу помічмає. Є афоризми-порівняння, коли люди порівнюються з рослинним і тваринним світом, як оцейчудовий: Бачив дерево, увись дужевивишалось І до неба досягло б — в хмарах поламалось,— алегорія прозора й оригінально подана. Крім собак, ідеться ще й про ву- жаку: «То вужака, як йому голову не втнете, від отрути ви себе не обере- жете» — в ті часи, до речі, вужів та гадюк нерозрізняли. Плодовитим письменником, творчість якого кладеться на 2-гу пол. ХVII ст., був автор двох драм, віршів, житій святих (чотири великі томи) Дмитро Туптало. Загалом він належав до консервативних духовників і бажав повернути літературі середньовічні постулати, тобто писав цер- ковнослов’янською мовою виключно в колі церковної тематики. Через це його афоризми моралізаційні, хоч деякі можна визнати вишуканими, як оцей: «О ліпше звіром бути, живши безрозумно, аніж людині грішній, що живе розумно». Цю думку він здублював з невеликою відміною: «Кра- ще скотом безумним було б народитися, аніж, розумним бувши, в геєні горіти». Отже, Розум (це в «Комедії на Успіння Богородиці», 1677) не апотеозується, як це не раз бувало в менш релігійно наладнаних митців, а більше несе небезпеку, що виходить з системи релігійних догм: «А я, створіння Боже, яке є розумне, згубив той розум навіки, живши в світі бездумно» — загалом афоризм закомпановано незле. Є научительні афо- ризми, які несуть повчання пастві. Про це говориться в такомувислові: «Немала це добродійність перед Богом — виправляти брата й напоумлю- вати». Негаційно розмірковує про жінку інший чернець-писака Симе- он Полоцький, що випливало з його конфесійного ригоризму, хоч годі сказати, що таких жінок у житті не було чи й тепер нема; вони ще більше неоднозначні, як чоловіки, хоч і вписуються у певний шаблон. Ізсвіт- 46

47. ліших думок цього поета можна відзначити його міркування про лад, який можна втримати, доки існує «згідність із ділом житейським» — це уподібнюється до наладженої і розладженої лютні. Міркує афористично С. Полоцький і про зло: «Злого не угамуєш і не упрохаєш злі учинки по- кинуть», тобто це категорія природжена, а не набута,відтак: Хто утримати може падучого звежі, Той і злому спроможний поставити межі. Інколи афоризм будується на основі ходячої притчі, як оцей: «Стріл ніхто не зламає, коли будуть вони в одному снопці, а тих, що відлучені по одному, й мала силаламає». Значно більшим майстром афоризму був видатний поет, що жив у 2-й пол. ХVII ст., І. Величковський, глибина мислення якого буває чи- мала: Смерть хоче в світі одногоздобути: Щоби зерна понівечилась сила,— тобто щоб зерно не могло зрости. До цього двовірша подається й анти- теза: «Справді природа зерну посприяла, щоб закільчилось, у гній захо- вала». Таким чином і смерть бачиться посібником народження нового життя, правда, не все чиниться так просто, бо «поле не завжди людині сприяє, бажаний приріст не завждибуває». Не менш глибокий такийафоризм: Без діл є віра мертва, так само і тіло Бездушне не рухнеться, живить віру —діло. Оригінальне міркування про коріння, листя і плід (тобто уподібнен- ня до дерева), яке в’яжеться до довіри, надії,любові. Саме І. Величковському належить афоризм-загадка (чи, точніше, го- ловоломка) із вишуканою словесноюгрою: Є, щоб був, не був я, хоч є, тепер єз обох тих. Розгадка подається тут-таки: йдеться пропам’ять. Зрештою, поет цей був незвичайний, бо створив немало курйозної поезії — це відбилося й наафоризмах. Особливе місце в українській поезії того часу займає також Климен- тій Зіновієв, про якого я докладно писав у своїй «Музі роксоланській» (К., 2005. — Т. II. — С. 178–191). Саме він створив своєрідну книгу буття українського народу, оглянувши різні типи посельців землі нашої, а най- більше ремісників. А для нашої теми особливо важливо, що це був пер- ший наш фольклорист, який уклав збірку «Приповісті посполиті»,тобто 47

48. прислів’я та приказки, що є власне збіркою, як уже казалося, народних афоризмів. Я писав про нього у згаданій статті: «Піднявся на творчий подвиг, поклавши собі за мету дати образ свого віку, створивши універ- сальну картину тогочасного світу» (с. 185), хоч запозичив дещо з «Ко- рабля дурнів» С. Бранта, а назагал це був визначний майстер афориз- му. Певною мірою це моралізаторські повчання, але є чимало яскравих житейських помічень; немало тут віститься і про жінок, при цьому ав- тор-чернець спромігся не тільки на критичну оцінку, а на більш-менш об’єктивний погляд: «Правда й те: жона жоні не в одно буває в тому часі, що минув і який триває». Славить він і козаків: «Так на світі повелось: козацькому роду не бувало і нема, кажуть,переводу». Одним із визначних поетів Розвиненого українського Бароко був Стефан Яворський, який також прожив непросте життя, але не блукав Україною, як Климентій, при бідах, голоді та холоді, а підіймався усе вище кар’єрною драбиною, що поступово з’їло його добромисля і та- лант. Зрештою, всупереч загальнонаціональній традиції осуджувати напасницькі війни, а славити мир, С. Яворський уже в 1689 р. склав такого афоризма: «Далеко більше цінності у бої, яку спокою». А ще: «У вічнославнім коли пишеш стилі, у вічних книгах заяснієш мило» — саме оця догідливість перед сильними світу цього й зробила його мер- зенним прислужником російського імперіялізму, незважаючи на те, що в тому-таки творі «Луна голосу, що волає в пустелі» він подає такого афоризма: Книга Господня страшна! На судищі нашім останнім Кожне злочинство і гріх навіть покажевона. Різновидно був обдарований гетьман Іван Мазепа. Крім того, що став державним діячем, писав вірші, грав на бандурі, давав свої пора- ди та вказівки при будівництві церковних споруд, меценатом яких був. Деякі його афоризми були ним записані (як у вірші «Всі покою щиро прагнуть»), а деякі знаємо з переказу, зокрема П. Орлика. Говориться тут і гірка правда про українців: «Од незгоди всі пропали, самі себе звоюва- ли»; є тут і заклик до повстання за вольності. Або ця — про російське підданство: «Коли б Богу так вірно і дбало служив, то діждався б най- більшого мздовіддання, а тут, хоч би в ангела перетворився, не міг би службою та вірністю жодної дістатиподяки». Тема про незгоду між українцями яскраво проходить і в талановито- го, ба визначного, поета ІванаОрновського: Зла річ є незгода, гонителька миру, Сваха збурень пекельних, до вієн задира, Підбивачка на власні заїлостілюті. 48

49. Вельми цікаво звучить думка козацького повстанця супроти Росії Петрика (Петра Іваненка), вміщена в універсалі з 1692 р.: «Коли виб’є- теся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, як заживали предки наші». До речі, настала така можливість аж у часи Визвольних змагань 1917– 1921 рр., й українці почали будувати таки демократичну державу, змага- лися за неї і в наші часи, а Росія як була деспотією з імперіялістичними забагами, так нею ізалишилася. Це ж саме проголосивіанонімний автор «Риторики» з 1693 р.: «Не важкі криваві сльози плачливій Вітчизні, коли їй героїчно в очах стоять». А І. Орновський песимістично проголосив: «Ні, я бачу людині свого не творити, по своїй мислі годі у світі цім жити». І знову-таки цілком інакше мислить, ніж народ-хижак: «Найбільше те звитяжство варто шанувати, коли добром закляті злості воювати», бо «Над добро у людині більшого не треба», тобто в основу своїх розмислів україн- ські мислителі завжди клали гуманістичний принцип, а не крива- во-розбійний. Назагал же І. Орновський не міг у своєму часі повіри- ти, що в цьому розбурханому світі можна щось достойне збудувати,бо «У тисячах що років твориться і кріпне, зникає у миг ока». І однодумно з І. Мазепою вістить, що українцям заважає визволитися незгода по- міжсвоїми. А знаменитий борець за свободу українців Пилип Орлик у своїх «Уго- дах та конституції» (1710) подає вражаючий афористичний висновок, що не може залишити байдужою і сучасну українську людину, бо хоч від часу його минуло майже 300 років, не втративживої актуальності: «Всілякі утяження і здирства вірним людям походять від владолюбних накупнів, які прагнучи неситою пожадливістю для свого пожитку вій- ськових і посполитих ударів, зваблюють гетьманове серце корупціями». Відтак ці «накупні» (яке цікаве слово!) найменше думають, що «природ- ним правом є визволитись від гноблення і трудитися, аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було забрано» — це пи- шеться в «Маніфесті» від 1712 р. А у «Виводі прав України» поставлено чітко і безперечно: «Які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого права москалям щодо України, бо народ завжди має протестувати проти гніту і повернути уживання стародавніх прав, коли матиме на те слушний час». Ці та й інші вислови П. Орлика разючі і ма- ють вічне закладення в часі. Отож кожен українець має закарбувати їх у своєму серці. Бо це мудрість, як сказав київський митрополит В. Ясин- ський, «яка сідає на Божих кріслах», а не менш слушно провістив поет Г. Вишневський: «Йде час вперед, хай і назад» — оте «назад» значить по- вернення до наших віковічнихзаповітів. 49

50. Ще один справжній герой України Данило Братковський, який узяв участь у козацькому повстанні С. Палія і за це був розтятий поляками на сім частин, подає своє бачення світу та людини, розглянувши той світ по частинах, як чинимо цією розвідкою й ми в нашому часі. Отож він написав: «Зна дідько дідька, щоб бажане мати!». Але, на жаль, і теперішні творителі фортелів забувають науку давнього поета, чи ж просто її не знали, і його застереження: «За мудрі фортелі спече фортелем вас чорт на вертелі». Дотепні його афоризми прожінок: Жіноцтво з кості створив, мій Боже, Це часто кісткою стать у горліможе. Зрештою, жінкам у Д. Братковського присвячено цілий цикл. Книга поета вийшла 1699р. Не менш дотепно писав про жінок і Онуфрій у творі «Про походжен- ня людське» (1699). Загалом треба сказати, що афоризми про жінок між собою в різних авторів значною міроюсхожі. У розділі четвертому подаються афоризми 1-ї пол. ХVIIIст. Як показує цей розгляд, у XVII ст. наші предки немало створили вельми мудрих та й вишуканих афоризмів, що було пов’язано з тим, що нація відродилася, хоч і у вельми складних умовах та труднощах. Але піднесення тривало до падіння гетьмана І. Мазепи, останнього з вели- ких, після чого висхідний рух у творенні Козацької держави припи- нився, бо козаки змушені були зійти не на одну, а ряд східців донизу — відчували, що їх заковтує російський звір-хижак. Було поставлено гетьманом проросійського Івана Скоропадського, який усе-таки не припинив відстоювати козацькі права та вольності, але нічого вдіяти не зміг, і за царським указом було визначено в Україну т. зв. Малоро- сійську колегію для жорсткого контролю за гетьманським правлінням. Зрештою, після смерті І. Скоропадського гетьманство було скасоване Петром І і наказного гетьмана П. Полуботка та значне число старшини ув’язнено. Це був перший великий колапс в історії Козацької держави. Було Петром I заборонено і світське книгодрукування. Але поети про- довжували віршувати, а філософи— читати в Київській академії свої курси. Іларіон Ярошевицький у поемці «Аполлоновий кедр» (1702) творить спокійні та виважені афоризми, можна сказати, на поширені теми: про любов, розум. «Розум спокійний у мене, — признається автор, — судно буде тежнепорушне». А вже визначним майстром афоризму можна назвати Івана Макси- мовича, чернігівського архієпископа, який часто вживає антитези, на- приклад: «Ті, хто лає, нам користь уділяють і надихають до подвигів, а ті, що хвалять, послаблюють нас у праці, отож у житті треба мативорога 50