210 likes | 607 Views
Проблематика повісті “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського. Проблема добра і зла. Іван. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! (Штовхає дівчину, видирає з рук кісники і викидає).
E N D
Проблематика повісті “Тіні забутих предків”М. Коцюбинського
Іван. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! (Штовхає дівчину, видирає з рук кісники і викидає).
Марічка (зігнута вся, дивиться на нього спокійно говорить). Нічьо… В мене другі… Май ліпші. Мені неня купили нову запаску… І мережані капчурі… Я си оберу файно та й буду дівка.
Іван. А я вже вмію грати в денцівку. Марічка. Наш Федір зробив си файну флояру… та як заграє… Іван(надувся) А я вже щезника бачив Марічка(здивовано дивиться на нього) А нащо ж ти б’єш си? Іван. А ти нащо коло воза стояла? Марічка(подумавши трохи, дістає з-за пазухи цукерку, половину відламує, а другу половину дає Іванкові) Ади. На!
Сила кохання і неможливість існування без нього
Тепер вони вже йшли рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці)… і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м‘яко поринав у Іванове серце….
Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним дові-р’я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята. Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки.
Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию. - Любчику Іванку! Ци будемо в парі усі?- Єк Біг даст, моє солодашко.- Ой ні. Велику пізьму має у серці стариня наша. - Я не потребую їхньою згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.
Іван. Мушу йти в полонину, Марічко, – сумував він заздалегідь. Марічка. Що ж, йди Іванку. Така нам доля судилась… І вона співанками косичила їх розлучення. Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі.
Ізгадаєш? • Ізгадаю, Марічко. • Нічьо! – потішала вона його – ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й сиподивлю в гори, на полонинку, а ти мені затрембітай… Може почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинов – то ту бачить Іванко… Тільки співати залишу… • Чому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.
Гармонія між людиною та світом природи
Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля…
І ось раптом в цій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку. Застиглий і нерухомий, витягнув шию із напруженням ловив дивну мелодію пісні. Іван озирнувся назад, на скелі, – і скаменів. На камені, верхи, сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру.
Так було тепло, самотньо і лячно у віковій тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий звук, що мусить жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей.
Полонина! Він вже стояв на ній на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір облягло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.
Полонина починала своє життя живим і невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму…
Бліц-питання • Чи вважаєте ви, що Іванко та Марічка були дітьми прекрасної природи, жили з її законами? • Чи персонажі твору вміють відчувати природу і користуватися її дарами, жити у злагоді з добрими і злими духами? • Як саме М. Коцюбинський висвітлив особливе ставлення гуцулів до худоби?